Ви виграли суд, отримали виконавчий лист, державний виконавець направив платіжку до банку боржника – і тут банк просто повертає її назад без виконання. Знайома історія? Особливо коли боржник – Фонд гарантування вкладів, а обслуговує його рахунки Національний банк України. Саме така ситуація стала предметом розгляду Верховного Суду, який у травні 2026 року ухвалив рішення, здатне змінити підхід до відшкодування моральної шкоди у подібних справах.
Давайте розберемося, що сталося, чому суди першої та апеляційної інстанцій відмовили позивачу, і як касація виправила ці помилки.
Як усе починалося: 1200 гривень, які ніхто не хотів віддавати
Історія почалася з цивільної справи, у якій позивач відсудив у Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 1200 гривень судових витрат на професійну правову допомогу. Шевченківський районний суд Києва видав виконавчий лист у липні 2023 року, державний виконавець відкрив виконавче провадження і направив до Нацбанку платіжну інструкцію на примусове списання коштів з рахунку Фонду.
І тут сталося те, чого позивач явно не очікував: 31 серпня 2023 року НБУ повернув платіжку без виконання. Підстава – стаття 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Мовляв, кошти Фонду мають чітко визначене цільове призначення і використовувати їх на щось інше не можна.
Позивач вирішив не миритися з таким станом речей і подав позов про відшкодування моральної шкоди, оцінивши свої душевні страждання в 1 000 000 гривень.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Печерський районний суд Києва у грудні 2023 року у задоволенні позову відмовив. Логіка була приблизно такою: позивач не довів, що дії Нацбанку були неправомірними, оскільки факт порушення має бути встановлений окремим судовим рішенням або рішенням уповноваженого органу. А раз немає такого рішення – немає і підстав для стягнення моральної шкоди.
Київський апеляційний суд у лютому 2024 року цю позицію підтримав. Більше того, апеляція додала: позивач як стягувач у виконавчому провадженні має право оскаржувати дії державного виконавця, а не подавати окремий позов до НБУ. Тобто, мовляв, не туди звертаєтеся.
Але чи справді людина мала скаржитися на виконавця, який тут взагалі ні до чого? І чи потрібне окреме судове рішення про протиправність, коли шкода очевидна? Саме ці питання й опинилися в центрі касаційного перегляду.
Ключове питання: чи забороняє закон примусове списання коштів Фонду
Тут важливий момент, який став каменем спотикання у всій цій справі. Стаття 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» справді містить вичерпний перелік цілей, на які Фонд може витрачати кошти. Але чи означає це абсолютну заборону на примусове стягнення за судовим рішенням?
Частина п’ята цієї ж статті забороняє накладати арешт на кошти Фонду та застосовувати способи забезпечення позову. Проте – і це принципово – вона не містить жодної згадки про заборону стягнення коштів на виконання судового рішення. Тим більше, коли йдеться про відшкодування судових витрат, присуджених фізичній особі.
Позивач у своїй касаційній скарзі наводив дотепний аргумент: якщо тлумачити статтю 20 так, як це робив Нацбанк, то Фонд взагалі не міг би сплачувати судовий збір чи інші судові витрати у справах за його участі. Адже такого пункту в переліку дозволених витрат просто немає. Абсурдність ситуації очевидна.
Чому Верховний Суд став на бік позивача
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 29 травня 2026 року ухвалив рішення, яке розставляє крапки над «і». І спирався він, зокрема, на позицію Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, висловлену у березні 2026 року в аналогічній справі.
Перше і головне: Нацбанк, повертаючи платіжну інструкцію без виконання, діяв неправомірно. Стаття 20 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не встановлює мораторію на примусове списання коштів з рахунків Фонду за судовим рішенням. Особливо коли йдеться про судові витрати.
Друге: вимога державного виконавця про виконання судового рішення є обов’язковою на всій території України. НБУ не мав права повертати її без виконання з посиланням на статтю 20.
Третє: суди помилилися, коли сказали, що позивач мав оскаржувати дії НБУ в порядку судового контролю за виконанням судових рішень. Нацбанк у цих правовідносинах виступає не як орган примусового виконання, а як обслуговуючий банк, що веде рахунки Фонду. Його дії щодо повернення платіжної інструкції не охоплюються процедурою судового контролю, передбаченою ЦПК України для оскарження дій виконавців.
І четверте, найцікавіше: для відшкодування моральної шкоди не потрібне окреме судове рішення, яке б попередньо встановлювало протиправність дій відповідача. Суд у справі про відшкодування шкоди може самостійно досліджувати й оцінювати ці обставини. Таку позицію раніше висловлювала і Велика Палата Верховного Суду.
Скільки ж коштують душевні страждання
А ось тут на позивача чекало певне розчарування. Замість заявленого мільйона гривень Верховний Суд присудив рівно стільки, скільки Нацбанк відмовився списати з рахунку Фонду – 1200 гривень.
Чому так? Відповідь проста: позивач ніяк не обґрунтував, чому моральна шкода має коштувати саме мільйон. Жодних доказів глибини страждань, жодної аргументації співмірності. А без цього суд, керуючись принципами розумності та справедливості, визначив компенсацію на рівні суми, що підлягала стягненню за судовим рішенням.
Колеги-юристи, зверніть увагу: це дуже показовий момент. Заявляючи моральну шкоду, варто не просто називати бажану суму, а й пояснювати, з чого вона складається. Які саме душевні страждання ви пережили, скільки часу вони тривали, як вплинули на ваше життя.
До речі, позивач намагався спертися на практику Верховного Суду про «презумпцію моральної шкоди» у справах проти суб’єктів владних повноважень. Але тут НБУ виступав не як владний орган, а як банківська установа, тому ця презумпція не спрацювала. Доводити шкоду все одно довелося б позивачу – просто він цим тягарем знехтував.
Що ця справа означає на практиці
Рішення Верховного Суду створює важливий прецедент. По-перше, воно чітко фіксує: Національний банк не може ховатися за статтею 20 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», коли отримує платіжну вимогу державного виконавця про стягнення судових витрат з Фонду. Таке повернення – неправомірне.
По-друге, суд підтвердив: вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди не можуть розглядатися в порядку судового контролю за виконанням судових рішень. Це окремий спосіб захисту, і він доступний громадянам незалежно від того, чи оскаржували вони дії виконавця.
Ну і по-третє, моральна шкода має бути не просто заявлена, а й доведена – як за фактом заподіяння, так і за розміром. Інакше навіть за очевидно протиправних дій відповідача суд обмежиться символічною компенсацією.
К слову, схожий підхід Верховний Суд уже демонстрував раніше. У справі № 757/34767/23, де фігурувала аналогічна ситуація з поверненням платіжної інструкції, Об’єднана палата Касаційного цивільного суду присудила позивачу компенсацію моральної шкоди в розмірі 2 800 гривень – рівно стільки, скільки становила сума стягнення за судовим рішенням. Тенденція, як бачимо, стабільна.
І ще одне спостереження. Чесно кажучи, дивно, що суди першої та апеляційної інстанцій взагалі зайняли позицію «позивач мав оскаржити дії НБУ через судовий контроль за виконанням рішень». Адже ще в липні 2023 року Об’єднана палата Касаційного цивільного суду прямо вказала: НБУ не є органом примусового виконання, а вимоги про відшкодування шкоди не розглядаються в порядку статті 447 ЦПК України. Сподіватимемося, що після цієї постанови касації подібних помилок на місцях стане менше.