Уявіть: ви будуєте бізнес, вкладаєте гроші в бренд, шукаєте партнерів за кордоном – а потім дізнаєтеся про недобросовісну реєстрацію торговельної марки вашим же дистриб’ютором. Саме така історія лягла в основу справи № 757/7508/22-ц, яку Верховний Суд розглянув 13 травня 2026 року. І його постанова стала знаковою подією для всього ринку інтелектуальної власності.
Суть конфлікту: два власники одного бренду
Іноземний власник міжнародної реєстрації торговельної марки – громадянин Молдови – звернувся до суду з позовом про визнання недійсним свідоцтва України на це саме позначення. Відповідач – директор і водночас 100-відсотковий власник українського ТОВ, яке з 2016 року було офіційним покупцем продукції іноземного партнера.
За договором купівлі-продажу № 14-UA/2016 українська компанія отримала право продавати продукцію під брендом молдовського виробника на всій території України. Ішлося про використання комерційного найменування, логотипів, торгового знака – усього, що формує впізнаваність бренду.
Але у грудні 2017 року директор цього товариства подав заявку на реєстрацію тієї самої торговельної марки на своє ім’я як фізичної особи. І в 2019 році успішно отримав свідоцтво. Коли іноземний власник спробував захистити свій бренд в Україні через міжнародну реєстрацію, то наштовхнувся на попередню відмову. Підставою стало саме те свідоцтво, яке раніше оформив його український партнер.
Замкнуте коло: ваш власний бренд, який ви роками розвивали, раптом стає перешкодою для вашого ж виходу на український ринок.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Печерський районний суд Києва, а згодом і Київський апеляційний суд у позові відмовили. Логіка зводилася ось до чого: договір купівлі-продажу уклали дві юридичні особи – молдовська компанія та українське ТОВ. А реєстрацію торговельної марки здійснила фізична особа. Тож, на думку судів, жодних агентських чи представницьких відносин між позивачем і відповідачем не існувало.
Другий аргумент: позивач міг подати заперечення ще на етапі реєстрації заявки, але не зробив цього. Не скористався правом – хай тепер не скаржиться.
Однак Верховний Суд із таким підходом категорично не погодився. І досить докладно пояснив, чому обидва ці аргументи не витримують критики.
Стаття 6 septies Паризької конвенції: широке тлумачення
Центральне місце в постанові посідає стаття 6 septies Паризької конвенції про охорону промислової власності. Норма проста за змістом: якщо агент або представник власника знака подає заявку на реєстрацію цього знака від свого імені без дозволу – власник має право вимагати скасування такої реєстрації.
Але що означають слова «агент» і «представник» у контексті саме цієї статті?
Верховний Суд підкреслив: тлумачити ці поняття треба широко. Не так, як це робить цивільне чи господарське право з їхніми вузькими галузевими визначеннями. Треба охопити будь-яких поширювачів продукції контрагента, які перебувають із ним у договірних відносинах.
І це справді принциповий момент. Стаття 6 septies Паризької конвенції охороняє не формальний статус, а добросовісність, довіру та неприпустимість зловживань із боку торговельного партнера. Того самого партнера, якому власник бренду довірив просування свого знаку на ринку.
Суд також послався на практику Суду справедливості ЄС. Той раніше роз’яснив: для застосування аналогічної норми достатньо наявності між сторонами комерційної співпраці, яка породжує обов’язок довіри та лояльності. Договір може бути письмовим чи навіть усним – головне, що він існує. Звичайний покупець – не агент. А от бізнес-партнер із тривалими відносинами, який роками продає вашу продукцію під вашим брендом, – цілком може ним виявитися.
Добросовісність і зловживання правом
Тут важливий момент, який Верховний Суд розкрив особливо детально. У цивільному праві України добросовісність є фундаментальним принципом – це прямо закріплено в пункті 6 статті 3 Цивільного кодексу України. І цей принцип не обмежується якоюсь однією сферою – він поширюється й на інтелектуальну власність.
Суд навів конкретний приклад обходу закону. Уявіть: учасник товариства володіє 100% статутного капіталу, одночасно обіймає посаду керівника, а саме товариство мало договірні відносини з власником бренду. І от цей учасник реєструє чужий бренд на себе як фізична особа. Формально – начебто все законно: договір укладала юридична особа, а свідоцтво отримала фізична. Але по суті це класичний випадок недобросовісної реєстрації торговельної марки через обхід правил статті 6 septies Паризької конвенції.
Верховний Суд прямо зазначив: правопорядок не може залишати поза реакцією дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Формальне розмежування «я діяв як директор, а реєструю як фізична особа» більше не спрацьовує.
Саме тому кожен випадок такої недобросовісної реєстрації торговельної марки має оцінюватися через призму реальних обставин, а не лише формального статусу сторін. Кого саме представляла особа під час співпраці, чиї інтереси обслуговувала, який обсяг знань про бренд вона мала – усе це має значення.
Де помилилися попередні суди
Верховний Суд чітко перерахував три ключові недоліки рішень попередніх інстанцій.
Перше – суди не оцінили доводів про те, що відповідач був керівником і 100-відсотковим власником компанії, яка мала зобов’язання перед іноземним партнером щодо використання бренду. Саме через цю компанію існували тривалі ділові відносини, і саме ця обставина мала стати предметом ретельної оцінки.
Друге – дії відповідача взагалі не розглядалися крізь призму добросовісності та неприпустимості зловживань. Хоча саме це мало бути ключовим критерієм.
І третє – абсолютно хибним виявився аргумент про те, що позивач не подав заперечення під час реєстрації заявки. Суд прямо зазначив: право оскаржити свідоцтво в судовому порядку не залежить від того, скористалася особа адміністративною процедурою заперечень чи ні. Рішення про реєстрацію ухвалюється за результатами кваліфікаційної експертизи, а не через наявність чи відсутність чиїхось заперечень.
Практичне значення для бізнесу
Ця постанова Верховного Суду розширює інструментарій захисту для власників брендів, які стикаються з недобросовісною поведінкою українських контрагентів.
Якщо ваш дистриб’ютор, агент чи інший діловий партнер реєструє вашу торговельну марку на себе без дозволу – у вас є всі правові підстави вимагати визнання такого свідоцтва недійсним. Посилатися варто саме на статтю 6 septies Паризької конвенції, яка є частиною національного законодавства України. Головне – не обмежуватися формальним аналізом статусу сторін, а показати суду реальний характер відносин: тривалість співпраці, обсяги поставок, використання бренду в комерційній діяльності.
Коли ви стикаєтеся з недобросовісною реєстрацією торговельної марки, варто пам’ятати: суд тепер зобов’язаний досліджувати не лише прямий договір між фізичними особами, а й увесь ланцюжок корпоративних зв’язків. Якщо компанія вашого партнера роками торгувала вашою продукцією під вашим брендом, а потім її директор раптово реєструє цей бренд на себе – це вже не просто «збіг обставин». Це предмет для серйозного судового розгляду з цілком реальними шансами на успіх.
Справу № 757/7508/22-ц направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. І тепер, з урахуванням правових позицій, висловлених Верховним Судом, шанси іноземного власника на повернення контролю над своїм брендом в Україні виглядають значно переконливіше.