20 травня 2026 року Верховний Суд поставив крапку у справі, де непокора військовому командуванню перетнулася з глибокими релігійними переконаннями. Двоє мобілізованих солдатів відкрито відмовилися виконувати накази, отримали 5 років позбавлення волі, але врешті-решт вийшли на волю – вже за рішенням касаційної інстанції. Розберімося, чому так сталося і які правові висновки залишив цей процес.
Що сталося насправді
Двоє чоловіків із Маріуполя були призвані на військову службу під час мобілізації 29 січня 2024 року. Обоє пройшли військово-лікарську комісію, визнані придатними й направлені до військової частини. Із цього моменту, відповідно до статті 24 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», вони офіційно почали військову службу.
Проте служба пішла не за планом. Обоє є членами церкви «Віфанія» – релігійної громади Євангельських Християн-Баптистів. Їхнє віровчення не допускає використання зброї, і це наклало відбиток на все подальше. Один прийняв хрещення ще у 2006 році, інший – у 2012-му. Тобто йдеться не про раптовий релігійний порив, а про багаторічну, послідовну історію особистих переконань.
7 травня 2024 року, приблизно об 11:15, в управлінні військової частини їм оголосили два письмові накази. Перший (№ 123 від 2 травня) вимагав вибути у службове відрядження для виконання завдань з інженерного обладнання рубежів оборони. Другий (№ 626 від 6 травня) зобов’язував отримати військову форму, привести зовнішній вигляд у відповідність до законодавства й отримати засоби індивідуального захисту – бронежилет та балістичний шолом.
Обидва солдати відмовилися. Прилюдно, відкрито, не приховуючи свого ставлення. Відмовилися навіть ознайомитися з текстом наказів і отримати їхні примірники. Усе це зафіксовано на відеозаписі, підтверджено свідками-офіцерами й оформлено актами. Жодних пояснень щодо поважних причин невиконання не прозвучало – лише незгода.
Пізніше, 28 травня, вони не з’явилися вчасно на службу, а 6 червня їх затримали під час спроби незаконно перетнути державний кордон України в напрямку Молдови.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Червоноградський міський суд Львівської області вироком від 22 листопада 2024 року визнав обох винними у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 402 Кримінального кодексу України – непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, вчинена в умовах воєнного стану. Кожному призначили 5 років позбавлення волі.
Водночас за обвинуваченням у дезертирстві (частина 4 статті 408 Кримінального кодексу України) обох виправдали. Суд першої інстанції дійшов висновку, що об’єктивна сторона складу цього злочину не знайшла підтвердження.
Львівський апеляційний суд 28 лютого 2025 року залишив вирок без змін. Після цього до Верховного Суду надійшли дві касаційні скарги: від захисника засуджених (просив закрити провадження через відсутність складу злочину) і від прокурора (вимагав скасувати виправдувальну частину вироку та перекваліфікувати дії).
Чому дезертирства не було
Тут важливий момент, який варто пояснити окремо. Частина 1 статті 408 Кримінального кодексу України описує дезертирство через вичерпний перелік ситуацій: нез’явлення на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу. Жоден із цих випадків не підходив під обставини справи.
Обвинувачення стверджувало, що солдати не з’явилися на службу після звільнення з-під варти під заставу. Але така форма нез’явлення не передбачена диспозицією статті. Як наголосив Верховний Суд, розширене тлумачення кримінального закону і застосування його за аналогією прямо заборонено частиною 4 статті 3 КК.
Крім того, в обвинувальному акті не було конкретизовано дату, визначену командуванням як кінцевий строк прибуття до частини, і не доведено, що після спливу цього строку минуло понад три доби – а це обов’язкова ознака для кваліфікації за частиною 5 статті 407 КК. Тож касаційну скаргу прокурора залишили без задоволення.
А от із непокорою все інакше
Доказова база щодо непокори виявилася переконливою – відеозапис, показання свідків, акти фіксації, рапорт офіцера, протокол огляду. Захист наполягав: накази незаконні, видані неуповноваженою особою, солдати фактично не були військовослужбовцями, їм не видали військових квитків, не провели базової підготовки.
Верховний Суд відхилив ці аргументи. Оголошення наказів не безпосереднім командиром, а офіцерами військової частини не свідчить про їхню незаконність. Засуджені навіть не намагалися повідомити про причини, які б перешкоджали виконанню – вони просто відмовилися, пославшись на незгоду. А відсутність військових квитків не спростовує факту зарахування до списків особового складу, яке відбулося ще 29 січня 2024 року.
Склад непокори, передбачений частиною 4 статті 402 КК, було доведено повністю – відкрита відмова виконати наказ начальника в умовах воєнного стану. Суд не знайшов підстав для закриття провадження в цій частині.
Релігійний вимір справи
Чи можуть релігійні переконання бути підставою для відмови від виконання військового обов’язку? Саме це питання стало центральним у справі – настільки, що колегія суддів навіть передавала матеріали на розгляд Великої Палати Верховного Суду через виключну правову проблему.
Верховний Суд спирався на позицію Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду, викладену в постанові від 27 жовтня 2025 року (справа № 573/838/24). Там сформульовано чіткий висновок: законодавство України не передбачає можливості відмовитися від призову під час мобілізації на підставі релігійних або інших переконань. Право на сумлінну відмову, гарантоване частиною 4 статті 35 Конституції України, не поширюється на ситуацію, що загрожує існуванню нації.
Логіка тут проста. Україна обороняється від держави, яка значно переважає її за площею, населенням та озброєнням. Захист нації та життя людей – це легітимний інтерес у громадській безпеці. Якщо існування держави поставлено під загрозу, вона повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження, включно з мобілізацією.
Але – і це ключове «але» – релігійні переконання не можна ігнорувати. Вони мають враховуватися під час проходження служби: сумлінного відмовника не можна змушувати носити чи використовувати зброю. Саме це і сталося у справі – обох засуджених призначили на посади тесляра й муляра. Вони мали займатися інженерним обладнанням рубежів оборони, а не брати участь у бойових діях. Отже, баланс між обов’язком держави захищатися і правом особи на свободу совісті було дотримано.
Чому покарання змінили
І ось тут – найцікавіше. Верховний Суд погодився з кваліфікацією дій за статтею 402 КК, але визнав, що призначене покарання потребує корекції. Суд першої інстанції не знайшов ані пом’якшуючих, ані обтяжуючих обставин. Однак колегія суддів касаційної інстанції подивилася на справу ширше.
Обоє засуджених – люди молодого віку, раніше не судимі, вчинили злочин уперше, на обліках у психіатра та нарколога не перебувають. Їхнє членство в церкві «Віфанія» – це не формальність, а багаторічна історія глибоких релігійних переконань. До того ж, ця релігійна організація належить до громад, чиє віровчення не допускає користування зброєю – згідно з Переліком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року № 2066.
Усі ці обставини, взяті разом, дозволили Суду застосувати статтю 75 КК. Обох звільнили від відбування покарання з випробуванням, встановивши іспитовий строк тривалістю 2 роки. На них поклали обов’язки: періодично з’являтися для реєстрації до органу пробації, повідомляти про зміну місця проживання, не виїжджати за межі України без дозволу.
Водночас Суд не знайшов підстав для застосування статті 69 КК – призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. Для цього потрібні кілька обставин, які істотно знижують ступінь тяжкості злочину – а таких у справі не виявилося.
Кілька важливих орієнтирів для тих, хто стежить за судовою практикою. Релігійні переконання не звільняють від мобілізації – це позиція, яку Об’єднана палата ККС закріпила остаточно. Держава зобов’язана враховувати такі переконання під час служби, зокрема не залучати вірянина до дій зі зброєю. І навіть засудження за тяжкий злочин в умовах воєнного стану не означає автоматичного реального ув’язнення – суд має оцінювати всю сукупність обставин і особу винного.
Постанова Верховного Суду від 20 травня 2026 року набрала законної сили з моменту проголошення. Засуджених звільнили з-під варти.