Що робити, коли обвинувачені кажуть: «Ми просто хотіли обдурити – жодного незаконного переправлення через державний кордон не планували»? Саме це питання довелося вирішувати Верховному Суду у справі № 718/263/25. Історія почалася з класичної схеми: двоє чоловіків пообіцяли третій особі переправити її через кордон за 7 000 доларів США. А коли все пішло не за планом, їхня версія змінилася на «ми хотіли лише заволодіти грошима шляхом обману». Давайте розберемося, чому цей аргумент не спрацював, і які орієнтири Верховний Суд дав для всіх подібних справ.
Уявіть собі ситуацію. Вересень 2024 року. ОСОБА_10 шукає спосіб виїхати за межі України. Через спільних знайомих виходить на двох людей – ОСОБА_8 та ОСОБА_9. Йому називають ціну – 7 000 доларів США. Чимало, але попит народжує пропозицію. Після низки зустрічей, перемовин та узгодження деталей домовленість досягнута.
Далі – за планом. ОСОБА_9, один із обвинувачених, привозить ОСОБА_10 на автомобілі таксі до села Мамаївці, а саме до готелю «Колвік». Там на них уже чекає наступний автомобіль з іншим водієм. ОСОБА_10 передає гроші, отримує вказівку пересісти. І в цей момент – затримання. Правоохоронці спрацювали чітко.
А тепер найцікавіше – юридична кваліфікація того, що сталося.
Сторона обвинувачення наполягала: це – незаконне переправлення через державний кордон, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Тобто злочин, передбачений частиною 3 статті 332 Кримінального кодексу України. Санкція статті – від 7 до 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Захист висунув альтернативну версію: ніхто нікого через кордон переправляти не збирався. Мовляв, це було звичайне шахрайство – засуджені просто хотіли заволодіти грошима ОСОБА_10 шляхом обману і навіть не планували доводити справу до кінця. Кваліфікація: замах на шахрайство за частиною 2 статті 15 та частиною 3 статті 190 того ж Кодексу.
Кіцманський районний суд Чернівецької області спочатку погодився із захистом. У червні 2025 року обох фігурантів визнали винними саме в замаху на шахрайство. Вирок – 3 роки позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання на підставі статті 75 КК. Простіше кажучи, умовний строк з іспитовим періодом у 3 роки.
Але Чернівецький апеляційний суд у січні 2026 року повністю перевернув ситуацію. Вирок місцевого суду скасували, ухвалили новий. Обох засуджених визнали винними вже за частиною 3 статті 332 Кримінального кодексу України – тобто саме в незаконному переправленні. Кожному присудили по 7 років реального позбавлення волі з конфіскацією майна (крім житла) та забороною займатися перевезеннями через кордон на 3 роки.
Різниця між умовним терміном і сімома роками за ґратами – колосальна. Тож захисники, звісно, пішли до касації.
У касаційних скаргах адвокати наводили кілька ключових аргументів. Перше: ніхто не довів існування конкретного плану перетину кордону. Жодних маршрутів, жодних транспортних засобів, придатних для переправлення, жодного інструктажу про те, як саме і де перетинати кордон поза пунктами пропуску.
Друге: ОСОБА_10 доставили не до кордону, а до готелю «Колвік» у селі Мамаївці. А це – 80-90 кілометрів від державного рубежу. Хіба можна говорити про замах на переправлення, якщо людина навіть не наблизилася до кордону?
Третє: один із захисників посилався на провокацію – мовляв, сам ОСОБА_10 підбурював засуджених до активних дій. І четверте: протокол обшуку автомобіля ОСОБА_9 має бути визнаний недопустимим доказом, оскільки затримання відбулося з порушенням права на захист.
Звучить переконливо. Але Верховний Суд подивився на цю історію зовсім під іншим кутом.
Колегія суддів Касаційного кримінального суду звернула увагу на принциповий момент. Діяльність із незаконного переправлення через державний кордон вочевидь не є легальною. Вона потребує жорсткої конспірації від усіх причетних. Тож інформація про точний час, конкретних виконавців, номери автомобілів чи використання підроблених документів майже ніколи не повідомляється одразу й у повному обсязі. Її видають порційно, покроково – і це абсолютно нормальна практика для такого роду злочинів.
З цього випливає важливий наслідок: відсутність у матеріалах справи детальної картини перетину кордону не означає відсутності умислу на його вчинення. Суд може встановити факт злочину, виходячи із сукупності доказів, якщо вони є належними, допустимими й достатніми.
І така сукупність у цій справі була. Ось на що звернув увагу Суд.
Свідок ОСОБА_11 – водій наступного автомобіля, який чекав біля готелю – прямо заявив, що розумів: він везе чоловіка для незаконного перетину кордону. І це була не перша подібна поїздка в його житті. Йому заздалегідь повідомили номер таксі, на якому приїде «клієнт», і скинули геолокацію місця призначення. Вартість короткої поїздки – 3 000 гривень за 15-20 кілометрів – теж красномовно свідчила про специфічний характер послуги. Іншими словами, діяв чіткий, заздалегідь продуманий логістичний ланцюг.
Дані негласних слідчих розшукових дій зафіксували розмови між фігурантами. Вони обговорювали бронювання місць за «три бумажки», черговість, місячні періоди очікування. ОСОБА_9 пояснював, що влаштувався таксистом, аби не привертати зайвої уваги до своєї справжньої діяльності. Погодьтеся, така поведінка геть не схожа на дії людей, які просто хочуть когось обдурити на гроші.
І ще один показовий момент. Коли ОСОБА_10 запропонував перенести дату виїзду на наступний день, йому відповіли: наступного дня не вийде, повідомимо іншу дату. Суд зробив із цього простий, але вбивчий для версії захисту висновок. Якби метою було виключно заволодіння грошима, це можна було б зробити будь-коли. Але засудженим потрібен був конкретний день. Отже, вони підлаштовувалися під реальні «вікна» для нелегального перетину кордону – ті самі можливості, які існують лише в певні періоди часу.
Аргумент про провокацію Суд також відхилив: матеріали справи не містили доказів того, що ОСОБА_10 підбурював засуджених до дій, які вони б не вчинили без його втручання. А що стосується недопустимості протоколу обшуку – Суд не знайшов тут істотних порушень Кримінального процесуального кодексу України, які б ставили під сумнів законність отримання доказів.
У постанові наголошено: для кваліфікації дій за статтею 332 Кримінального кодексу України вирішальне значення має вся сукупність доказів, а не наявність або відсутність якогось окремого елементу. Скоординована діяльність кількох осіб, наявність логістичного ланцюга, конспірація, часове планування з прив’язкою до конкретних можливостей перетину кордону – усе це в сукупності свідчить саме про умисел на незаконне переправлення через державний кордон, а не про шахрайство.
Ця справа важлива не лише своєю фабулою. Вона задає орієнтир для всіх подібних ситуацій, коли обвинувачені намагаються перекваліфікувати свої дії на менш тяжкий склад злочину. Верховний Суд чітко висловив позицію: конспіративний характер злочину не може бути індульгенцією. Якщо ви приховуєте деталі – це не доказ вашої непричетності, а якраз ознака того, що ви займаєтеся саме тим, що намагаєтеся приховати.
За результатами касаційного розгляду Верховний Суд залишив вирок Чернівецького апеляційного суду від 6 січня 2026 року без змін. Касаційні скарги захисників – без задоволення. Постанова остаточна й оскарженню не підлягає.