Уявіть ситуацію: батько заборгував понад 400 тисяч гривень аліментів власній дитині. Державний виконавець накладає на нього обмеження у керуванні транспортними засобами – один із найдієвіших інструментів тиску на недобросовісних платників. Але за кілька днів боржник приносить посвідчення про інвалідність II групи, і виконавець скасовує обмеження.
Саме це сталося у справі № 521/9157/25, яка дійшла до Верховного Суду. І хоча всі чекали на роз’яснення, чи може інвалідність слугувати автоматичним «імунітетом» від обмежень для аліментників, фінал виявився зовсім несподіваним.
Про що сперечалися сторони
Мати дитини – стягувачка аліментів – оскаржила дії старшого державного виконавця Хаджибейського відділу ДВС у м. Одесі. Її обурення було цілком зрозумілим: виконавець спочатку наклав тимчасове обмеження у керуванні транспортними засобами на боржника постановою від 30 квітня 2025 року, а вже 13 травня 2025 року сам же його й скасував.
Підставою для скасування стало те, що боржник – особа з інвалідністю II групи внаслідок війни. Мовляв, частина 10 статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» прямо забороняє обмежувати таких осіб у праві керування.
Але стягувачка наполягала: боржник не надав жодних доказів, що автомобіль йому потрібен саме через інвалідність. Ні індивідуальної програми реабілітації, ні медичних показань до забезпечення транспортним засобом, ні підтвердження, що керування авто якось пов’язане з порушеними функціями життєдіяльності. Просто посвідчення – і все.
Крім того, борг з аліментів на той момент перевищував 400 000 гривень, а сам боржник, за твердженням стягувачки, понад три роки ухилявся від сплати: не повідомляв про доходи, зміну місця роботи, придбання майна, не з’являвся за викликами виконавця.
Що вирішили суди
Суд першої інстанції – Хаджибейський районний суд м. Одеси – у задоволенні скарги відмовив. Аргументація була лаконічною: боржник має інвалідність II групи, а отже, накладати обмеження у керуванні транспортними засобами не можна – це прямо заборонено частиною 10 статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
Апеляційний суд подивився на ситуацію інакше. Він звернув увагу, що сам по собі факт інвалідності ще не означає, що людина використовує автомобіль у зв’язку з інвалідністю. А саме цей зв’язок є ключовим для застосування заборони з частини 10.
І тут криється важливий юридичний нюанс. Частина 9 статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює імперативний обов’язок виконавця: якщо сукупний розмір заборгованості з аліментів перевищує суму платежів за чотири місяці – обмеження у керуванні транспортними засобами має бути застосоване. І лише частина 10 передбачає винятки, але вони не діють автоматично.
Апеляційний суд послався на практику Верховного Суду – зокрема, на постанови від 01 лютого 2023 року у справі № 1601/12280/2012 та від 27 листопада 2024 року у справі № 496/3889/19. У них чітко сказано: суди мають надавати належну оцінку доказам, які підтверджують винятки. Самої довідки про інвалідність недостатньо.
У результаті апеляційний суд частково задовольнив скаргу матері: визнав дії виконавця протиправними, скасував постанову про зняття обмежень, але відмовив у вимозі зобов’язати виконавця повторно обмежити боржника в керуванні.
Несподіваний поворот у Верховному Суді
Боржник подав касаційну скаргу. І тут на перший план вийшла зовсім інша проблема – процесуальна.
Річ у тім, що ухвала суду першої інстанції була постановлена 26 червня 2025 року. Останній день для подання апеляційної скарги – 11 липня 2025 року. Стягувачка нібито здала апеляційну скаргу кур’єрській службі «ODS» (ФОП ОСОБА_4) 9 липня. Але до Одеського апеляційного суду скарга надійшла аж 12 серпня 2025 року.
Чому це стало проблемою? Бо ФОП ОСОБА_4 не був зареєстрований у Єдиному державному реєстрі операторів поштового зв’язку. А відповідно до статті 354 ЦПК України та роз’яснень Верховного Суду, передача документів через неповноважного оператора не може вважатися належним поданням скарги. Дата на накладній такого «кур’єра» не має юридичного значення.
Верховний Суд нагадав власну позицію зі справи № 1527/20068/12: накладна кур’єрської служби без належного розрахункового документа, без ідентифікатора поштового відправлення, без відбитку календарного штемпеля – не є допустимим доказом дати відправлення. Те саме підтвердив і Касаційний адміністративний суд у справі № 420/254/20, де фігурував той самий ФОП ОСОБА_4.
Апеляційний суд, відкриваючи провадження, взагалі не перевірив, чи зареєстрований цей підприємець як оператор поштового зв’язку. Тому Верховний Суд скасував і ухвалу про відкриття апеляційного провадження від 04 листопада 2025 року, і саму постанову апеляційного суду від 23 квітня 2026 року. Справу направили назад – для повторного вирішення питання, чи можна взагалі відкривати апеляційне провадження.
Що це означає на практиці
По-перше, питання про те, чи може інвалідність II групи автоматично звільняти від обмеження у керуванні транспортними засобами при аліментному боргу, залишилося без остаточної відповіді Верховного Суду. Але позиція апеляційного суду – хай наразі й «зависла» через процесуальні порушення – дає серйозний сигнал: самого посвідчення про інвалідність недостатньо. Потрібен доведений зв’язок між інвалідністю і необхідністю користуватися автомобілем.
По-друге, і це, мабуть, найцінніший урок справи № 521/9157/25, – вибір кур’єрської служби для відправлення процесуальних документів до суду є критично важливим. Якщо відправник не зареєстрований у Єдиному державному реєстрі операторів поштового зв’язку, ваша апеляційна скарга, подана «вчасно» через такого кур’єра, буде визнана поданою із запізненням. І тоді – відмова у відкритті провадження, незалежно від того, наскільки сильною є ваша правова позиція.
Адвокати-практики часто радять: якщо строки підтискають – краще скористатися послугами національного оператора поштового зв’язку або подати документи через підсистему «Електронний суд». Це може здатися менш зручним, але точно не призведе до втрати права на оскарження через формальні підстави, як це ледь не сталося у цій справі. Ризик того не вартий.