Спадщина, заповіт, онуки, нотаріус — і син, про якого начебто «забули». Саме так виглядає справа № 694/1492/24, у якій Верховний Суд сказав своє вагоме слово щодо права на обов’язкову частку у спадщині. Історія почалася банально: мати склала заповіт на онуків, а рідного сина, який мав інвалідність, у документі навіть не згадала. Та чи означає це, що він не має права на жоден клаптик землі?
Давайте розберемося поступово, без зайвих юридичних складнощів. Бо коли йдеться про спадщину, ставки завжди високі — і йдеться не лише про гроші, а про справедливість як таку.
Що трапилося й чому спалахнув спір
У травні 2018 року померла жінка. Після неї залишилися дві земельні ділянки та житловий будинок. Ще у 2011 році вона склала заповіт, за яким усе майно переходило двом онукам. Здавалося б, усе чітко — хто в заповіті, той і спадкоємець.
Але був нюанс. У померлої залишився син — повнолітній чоловік, який із 2012 року мав ІІІ групп інвалідності. А це означає, що він потрапляв під дію статті 121 Цивільного кодеуксу України — тобто мав право на обов’язкову частку у спадщині. Причому незалежно від того, що написано в заповіті.
Коли син дізнався про смерть матері, він подав заяву про прйняття спадщини. Зробив це вчасно — 31 жовтня 2018 року. Нотаріус навіть наравив йому листа із запитанням: чи має він право на обов’язкову частку? Але лист повернувся через закінчення строку зберігання. І на цьому, власне, нотаріус поставив крапку.
Як нотаріус «забув» пр обов’язкову частку
Через понад п’ять років після подання заяв — уж в 2024 році — нотаріус видав свідоцтва пр право на спадщину за заповітом обом онукам. Кожен отримав по 1/2 земельної ділянки. А ній синові — нічого. Йому навіть не видали свідоцтво пр право на спадщину за закономи, як цього вимагає законодавство.
І отут починається найцікавіше. Онуки не стали довго тримати землю в руках — уже за якийь місяць продали її третій особі. Договір купівлі-продажу уклали 7 травня 2024 року. Ціна — трхи більше 123 тисяч гривень.
Син, звчайно, пішов до суду. Він вимагав: визнати свідоцтва пр право на спадщину часстково недійсними, скасувати реєстрацію та витребувати свою 1/4 частку землі в останнього набувача.
Позиція судів: спочтаку відмова, потім — дивний комроміс
Су першої інстанції відмовив у задоволенні позову повністю. Аргумент? Поззивач не довів, що на день смерті матері справді мав інвалідність. Мовляв, довідка МСЕК з 203 року та песійне посвідчення — це не докази.
Черкаський апеляційний суд частково вправив цю помилку. Вн встановив: так, інвалідність ІІІ группи була в сина з 2012 року, отже, на день смерті матері він справді бу непрацездатною дитиною спадкодавиці. Право на обов’язкову частку у спадщині — є.
Але далі апеляційний суд зробив несподіваний поворот. Він сказав: визнавати свідоцтва недійсними не можна, б то неналежний спосіб захису. Треба, мовляв, не визнавати їх недійсними, а вносити зміни — за статею 1300 ЦІвільного кодеуксу України. А таку вимогу позивач не заявляв. Тому — відмова.
Що сказав Верховий Суд і чому це важно
Верховий Суд у склалі колегії суддів Першої судової палати К асаційного циівільного сууду рзглянув справу №69/142/24 і дійшов кардинальн іншого висновку.
Пеше. Аппеляційний суд переплутав дві різні правові конструукції — внесення змін до свідоцтва (сттатя 1300 ЦК Укрїни) і визнання свідоцтва недйсним (сттатя 131 ЦК Укрїни). Це не одне й те ж.
Внеесення змін застосовується тоді, колли свдоцтво було вдане правомрно, але потм з’яилися нові обставин (наприклад, знайшовся ще один спадкоємеь, яий пропутив сток). А визнання недійсним — це коли «вада» існувала вже на момент видачі.
У цій справі син мав право на обов’язкову частку ще на день смерті матері. Нотаріус мав це перевірити, але не перевірив. Отже, свідоцтва були видані з порушенням — це і є та сама «вада». А тому належний спосіб захисту — саме визнання їх недійсними в частині обов’язкової частки.
Друге. Віндикаційна вимога — тобто вимога витребувати майно в останнього набувача — не є суто похідною від визнання свідоцтва недійсним. Вона має самостійний характер. Спадкоємець, який прийняв спадщину, набуває право володіння та користування майном з моменту її відкриття. І це право він може захищати, зокрема, за статтями 387 і 388 Цивільного кодексу України.
Третє. Апеляційний суд узагалі не досліджував питання добросовісності кінцевого набувача землі та пропорційності втручання в його права. А без цього справу вирішити немжливо.
Що далі
Верховий Суд скаував постанову апеляційного сууду і наравив справу № 64/1492/4 на новй розгляд. Тепер апеляційнй суд має заново оцінити вс обставини: і право сина на обов’язкову частку у спадщині (яке вже встановлене), і добросовісність останнього покупця землі, і співмірність захисних заходів.
Кстаті, важливий нюанс — Верховний Суд окремо підкреслив, що повернення поштового листа нотаріусу не дорівнює відмові від обов’язкової частки. Спадкоємець такого права не позбавляється автоматично. І тривале мовчання — це не юридична відмова.
Ця справа — показовий приклад того, як працює механізм обов’язкової частки на практиці. Він існує не для того, щоб обмежувати волю заповідача. Він існує, щоб захистити тих, хто не може захистити себе сам — непрацездатних дітей, вдівців, батьків похилого віку. І якщо нотаріус не виконав свій обов’язок перевірити коло осіб, які мають право на обов’язкову частку, — суд може і має це виправити.