У ніч проти 12 вересня 2026 року російські війська завдали чергового удару по комбінату «Запоріжсталь» – це вже третій обстріл підприємства за останній місяць. Четверо працівників дістали поранення, троє з них госпіталізовано до лікарні. Ця подія знову порушує складне юридичне питання: як міжнародне право оцінює атаки на цивільні об’єкти під час війни.
За словами керівника підприємства, вночі по заводу випустили чотири балістичні ракети. Пошкоджено обладнання доменного та мартенівського цехів, енергосистему, мережі та логістичну інфраструктуру. При цьому завод не працює ще з серпня, коли сталися попередні атаки. Тобто йдеться про удар по об’єкту, який не має жодного військового значення.
Чому це воєнний злочин
Міжнародне гуманітарне право чітко розмежовує військові та цивільні об’єкти. Цивільними вважаються всі об’єкти, які не використовуються у військових цілях. Завод, що зупинив виробництво після попередніх обстрілів, очевидно не може бути легітимною ціллю. Стаття 52 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій забороняє напади на цивільні об’єкти. Якщо виникає сумнів щодо характеру об’єкта, він вважається цивільним.
Тут важливий момент. Навіть якби завод працював, його продукція не обов’язково робила б його військовою ціллю. Металургійне виробництво має подвійне призначення. Однак сама по собі можливість використання продукції у військових цілях не перетворює весь завод на законну мішень. Потрібен безпосередній внесок у військові дії. Атака на зупинене підприємство з пораненими працівниками свідчить про порушення принципу розрізнення.
Хто несе відповідальність
Обстріл «Запоріжсталі» кваліфікується як воєнний злочин за статтею 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Йдеться про умисне спрямування атак на цивільні об’єкти. Відповідальність несуть не лише безпосередні виконавці, а й командири, які віддавали накази. Принцип командної відповідальності дозволяє притягати до суду вище військове керівництво.
Варто зазначити, що Україна подала дві заяви до МКС ще у 2014 та 2015 роках. Вони визнають юрисдикцію суду щодо злочинів, вчинених на території України. Отже, МКС має правові підстави розслідувати подібні удари. Крім того, українські правоохоронні органи порушують кримінальні провадження за статтею 438 Кримінального кодексу – порушення законів та звичаїв війни.
Що робити постраждалим
Працівники, які дістали поранення під час обстрілу, мають право на відшкодування шкоди. Йдеться про кілька механізмів. По-перше, це страхові виплати як постраждалим на виробництві, навіть якщо травма спричинена воєнними діями. По-друге, державна допомога особам, які постраждали від збройної агресії. По-третє, участь у міжнародних компенсаційних механізмах, зокрема в майбутньому реєстрі збитків.
Для фіксації факту обстрілу та отримання компенсації важливо зберігати всі медичні документи. Лікарняні виписки, акти про нещасний випадок, свідчення колег – усе це стане доказовою базою. Також варто звернутися до місцевих органів влади для складання акта про пошкодження майна, якщо воно було.
Крім того, обстріл цивільної інфраструктури не є поодиноким випадком. Російські війська систематично атакують підприємства, які не мають стосунку до військових потреб. Це створює патерн поведінки, який прокурори можуть використати для доведення умисності. У міжнародному кримінальному праві подібна повторюваність є вагомим аргументом, що виключає випадковість чи помилку.
Завод, який пережив три атаки за місяць, уже не є функціональним підприємством. Його значення як цивільного об’єкта очевидне. Кожен новий удар лише збільшує обсяг доказів для майбутніх судових процесів. І кожен задокументований обстріл наближає той день, коли виконавці та організатори цих злочинів постануть перед судом.
Поранені працівники, які допомагали ліквідовувати наслідки обстрілу, ризикували життям не на полі бою. Вони були цивільними особами на цивільному об’єкті. Міжнародне право не залишає тут простору для двозначності: удар по таких людях і таких місцях є порушенням законів війни, за яке має настати відповідальність.