Олешки, невелике місто на Херсонщині, з 26 травня залишилося без офіційного постачання продуктів. Це не просто перебій у логістиці – це гуманітарна катастрофа, яка має чіткі правові ознаки. За даними місцевої активістки Гасаненко, у місті можуть залишатися близько 2 тисяч людей. І кожен день без їжі перетворюється на боротьбу за виживання.
До повномасштабного вторгнення в Олешках проживало близько 24 тисяч людей, а в усій Олешківській громаді – близько 40 тисяч. Зараз це місто-привид, де люди їдять собак. Так, ви не помилилися. Гасаненко розповіла, що нещодавно отримала підтвердження інформації про випадки, коли в окремих сім’ях їли собак. Ще тиждень тому вона заперечувала таку можливість, але зараз людина звідти підтвердила: їсти насправді нічого.
Що каже міжнародне право про окупацію
Тут важливий момент. З точки зору міжнародного гуманітарного права, окупаційна держава несе повну відповідальність за забезпечення цивільного населення продуктами харчування та медикаментами. Це не просто етична норма, а юридичне зобов’язання, закріплене в Четвертій Женевській конвенції 1949 року (стаття 55) та Додатковому протоколі I (стаття 69). Якщо окупант не може або не хоче цього робити, він зобов’язаний дозволити гуманітарним організаціям доступ до населення.
Ситуація в Олешках – це прямий доказ порушення цих норм. Після 26 травня всі спроби доставити їжу до міста не були успішними. За словами Гасаненко, ситуація погіршується не просто з кожним днем, вона погіршується з кожною годиною. І це вже не окремі випадки, а системна проблема: дефіцит продуктів стосується не окремих сімей, а всіх мешканців.
Евакуація: заміновані шляхи і відсутність волонтерів
Торік деякі перевізники за гроші погоджувалися вивозити людей із міста. Зараз немає волонтерських евакуаційних можливостей. Окремі мешканці намагаються самостійно залишити місто через заміновані території у напрямку Раденська. Відстань може становити 20 і більше кілометрів, тому подолати цей шлях здатні не всі. Гасаненко повідомила про 11 людей, яким вдалося таким способом вийти з міста.
Ці люди йдуть фактично навпомацки, ризикуючи життям. І це теж має правову оцінку. Мінування шляхів евакуації та перешкоджання виходу цивільних – це воєнний злочин. Римський статут Міжнародного кримінального суду прямо забороняє використання голоду як методу ведення війни (стаття 8). А також забороняє перешкоджання гуманітарній допомозі.
Гуманітарна катастрофа очима права
Давайте розберемося, чому це не просто новина, а юридичний факт. Міжнародне право розрізняє поняття «голод» і «штучний голод». Коли цивільне населення позбавляють їжі навмисно або через бездіяльність окупаційної влади, це кваліфікується як порушення законів і звичаїв війни. Олешки – не перший і, на жаль, не останній приклад. Але саме тут ми бачимо класичну схему: блокування поставок, відсутність евакуації, замінування шляхів.
До речі, про замінування. Це не просто небезпечно, це ще й порушення Оттавської конвенції 1997 року, яка забороняє використання протипіхотних мін. Україна є учасницею цієї конвенції, і навіть в умовах окупації норми міжнародного права продовжують діяти. Окупант не може посилатися на «військову необхідність», коли йдеться про виживання цивільних.
Що можна зробити юридично
Тут важливо не впадати в паніку, а діяти системно. По-перше, кожен випадок порушення має бути задокументований. Свідчення Гасаненко та інших людей – це вже доказова база для майбутніх судів. По-друге, міжнародні організації, такі як ООН та Червоний Хрест, мають домагатися доступу до міста. Якщо окупант відмовляє, це фіксується як окреме порушення.
По-третє, не варто забувати про механізми Міжнародного кримінального суду. Україна вже передала туди чимало справ. Ситуація тут може стати ще одним епізодом у справі про воєнні злочини. І хоча судовий процес може тривати роками, сам факт фіксації має значення.
Людський вимір і право
За сухими формулюваннями законів стоять реальні люди. Ті, хто залишився тут, не просто чекають на допомогу. Вони щодня ризикують життям, щоб знайти хоч якусь їжу. І коли ми говоримо про міжнародне право, варто пам’ятати: воно створене саме для таких ситуацій. Щоб покарати винних і захистити тих, хто не може захистити себе.
Гасаненко каже, що ситуація погіршується з кожною годиною. Це не просто емоційна оцінка. Це констатація факту, який має юридичні наслідки. Кожна година без їжі – це порушення права на життя та права на достатній рівень харчування, закріплених у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права та Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права.
Чому це стосується кожного
Може здатися, що Олешки – далеко, і це не наша проблема. Але це не так. По-перше, міжнародне право працює лише тоді, коли його порушення помічають і фіксують. По-друге, кожен з нас може долучитися до документування або поширення інформації. По-третє, байдужість – це теж форма співучасті, хоч і не юридична.
Зараз тут залишається близько 2 тисяч людей. Це не просто цифра. Це 2000 людей, які можуть не дожити до наступного тижня, якщо нічого не зміниться. І міжнародне право – це єдиний інструмент, який може змусити окупанта відкрити гуманітарні коридори. Іншого шляху немає.
Ті 11 людей, які вийшли через заміновані поля, – це приклад неймовірної мужності. Але вони не повинні були цього робити. За законом, евакуація цивільних – обов’язок окупаційної влади. Те, що відбувається тут, – це не просто гуманітарна катастрофа. Це злочин, який має конкретні правові ознаки. І рано чи пізно за нього доведеться відповідати.