Оскарження вироку потерпілим – це право, яке не зникає навіть тоді, коли справа слухалася у спрощеному порядку. Верховний Суд нагадав про це 23 червня 2026 року у справі № 369/19664/24, скасувавши ухвалу Київського апеляційного суду.
Історія почалася досить буденно. Жінка попросила в знайомого телефон – нібито зателефонувати. А натомість за два дні, 30 та 31 березня 2024 року, переказала з його банківської картки на свою 3 852,20 грн. Без дозволу, звісно. Саме такі дії Києво-Святошинський районний суд Київської області кваліфікував за частиною 1 статті 190 Кримінального кодексу України – шахрайство, тобто заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою.
У грудні 2024 року суд визнав жінку винуватою і призначив їй пробаційний нагляд строком на один рік. Якщо просто – це покарання без ізоляції від суспільства: засуджена залишається на волі, але зобов’язана виконувати певні обмеження. Наприклад, періодично з’являтися до органу пробації, повідомляти про зміну місця проживання чи роботи.
Кримінальне провадження розглянули за спрощеною процедурою – відповідно до частини 3 статті 349 Кримінального процесуального кодексу України. Суть її в тому, що якщо всі учасники процесу погоджуються з обставинами справи, суд може не досліджувати докази, які ніхто не оспорює. Швидше, економніше, але з одним нюансом: можливості апеляційного оскарження звужуються.
Потерпілий із вироком не погодився. Його представник подав апеляційну скаргу, в якій вказав одразу на три проблеми.
Перша – кваліфікація. На думку потерпілого, дії засудженої мали б кваліфікуватися за частиною 2 статті 190 КК – шахрайство, вчинене повторно. Різниця суттєва: санкція частини 2 значно суворіша. Друга – розмір шкоди. Потерпілий наполягав, що йому завдано збитків на 7 970 грн, а не на 3 852,20 грн, як зазначено у вироку. І третя – м’якість покарання. Пробаційний нагляд для людини, яка ошукала онкохвору особу похилого віку, не вибачилася і нічого не відшкодувала, – це, м’яко кажучи, несправедливо.
Та Київський апеляційний суд 27 січня 2025 року просто відмовив у відкритті провадження. Без розгляду по суті. Без пояснень, які б переконали потерпілого. Підстава – частина 4 статті 399 КПК, яка дозволяє відмовляти у відкритті провадження, якщо скаргу подано на рішення, що не підлягає оскарженню, або особою, яка не має на це права.
І от тут уже втрутився Верховний Суд.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду розклала ситуацію на дві окремі частини – і відповідь щодо кожної виявилася різною.
З приводу перекваліфікації дій засудженої з частини 1 на частину 2 статті 190 КК Суд був категоричним: цього зробити не можна. Річ у тім, що судовий розгляд завжди відбувається в межах того обвинувачення, яке сформулював прокурор в обвинувальному акті. І жоден суд – ні першої, ні апеляційної інстанції – не може самостійно перекваліфікувати дії особи на статтю про більш тяжкий злочин. Це дозволено лише у зворотному напрямку: якщо суд бачить, що діяння підпадає під менш тяжку статтю, ніж та, що зазначена в обвинувальному акті. А от «підвищувати» кваліфікацію без зміни обвинувачення прокурором – процесуально неможливо.
Тут варто згадати статтю 337 КПК, яка чітко фіксує межі судового розгляду. Суд не може вийти за них і встановити обставини, яких немає в обвинувальному акті. А оскільки засудженій інкримінували лише частину 1 статті 190 КК, вимагати частини 2 – це означає просити суд зробити те, чого закон йому не дозволяє. Верховний Суд послався і на свою ж попередню практику – постанову Великої Палати у справі № 756/5578/15-к, де з урахуванням рішення ЄСПЛ «Ростовцев проти України» роз’яснювалися межі оскарження кваліфікації дій. І навіть там ідеться лише про ті випадки, коли в суду є реальний процесуальний механізм для перекваліфікації.
А от щодо оскарження вироку потерпілим через незгоду з призначеним покаранням – тут усе інакше. І саме тут апеляційний суд припустився помилки.
Частина 2 статті 394 КПК справді обмежує можливості оскарження вироків, ухвалених у спрощеному порядку. Не можна оскаржити фактичні обставини справи, які ніхто не заперечував у суді першої інстанції. Але суворість чи м’якість покарання до таких обставин не належить. Потерпілий не сперечався про те, що сталося, – він сперечався про те, чи справедливо покарали винну людину. А це вже зовсім інша розмова.
Верховний Суд чітко зазначив: частина 2 статті 394 Кримінального процесуального кодексу України не містить заборони на оскарження вироку з підстав невідповідності покарання тяжкості злочину та особі засудженого через м’якість. І потерпілий має право порушувати це питання перед апеляційним судом. Тим більше, що доводи в скарзі були вагомими: онкохворий похилого віку, відсутність вибачень, нульове відшкодування шкоди.
Колегія суддів наголосила: відмова у відкритті апеляційного провадження в цій частині є істотним порушенням вимог Кримінального процесуального кодексу України. А істотне порушення – це пряма підстава для скасування судового рішення згідно з пунктом 1 частини 1 статті 438 КПК.
Верховний Суд скасував ухвалу Київського апеляційного суду від 27 січня 2025 року і призначив новий розгляд. Тепер апеляційна інстанція мусить відкрити провадження і розглянути скаргу потерпілого по суті – принаймні в частині покарання.
Оскарження вироку потерпілим не можна відкидати автоматично лише тому, що справа слухалася за скороченою процедурою. Кожен аргумент скарги варто оцінювати окремо: що саме оспорює потерпілий – факти, які вже визнав, чи рішення суду про міру покарання? У першому випадку апеляція справді неможлива. У другому – цілком реальна. І якщо апеляційний суд цього не розуміє, Верховний Суд нагадає.