Уявіть ситуацію: чоловік роками вважав дитину своєю, зареєстрував батьківство, одружився з матір’ю – а потім дізнається, що, можливо, не має до доньки жодного відношення. Саме така історія стала предметом розгляду у справі № 585/1301/24, яка дійшла до Верховного Суду. І рішення касаційної інстанції може здивувати тих, хто звик думати, що визнання батьківства – це вирок на все життя без права апеляції.
Про що ця справа і хто її учасники
Позивач звернувся до суду з вимогою виключити відомості про нього як батька дитини з актового запису про народження. Історія стосунків із відповідачкою була досить заплутаною: познайомилися на новорічних святах, зустрічалися кілька місяців, потім розійшлися.
Згодом жінка народила доньку. Оскільки в шлюбі не перебувала, відомості про батька внесли за частиною першою статті 135 Сімейного кодексу України – тобто за її словами. Позивач дізнався про народження дитини через сестру, поїхав до відповідачки, яка підтвердила: так, це твоя донька.
Що було далі? Чоловік запросив жінку з дитиною жити разом. У 2023 році вони зареєстрували шлюб, а позивач офіційно визнав батьківство. Але ідилія тривала недовго – почалися конфлікти, і під час однієї зі сварок дружина заявила: насправді батько дитини зовсім інший чоловік.
Чесне слово – від такого не те що сумніви, а справжній шок виникне в кого завгодно.
Чому суди першої та апеляційної інстанцій відмовили
Роменський міськрайонний суд у задоволенні позову відмовив. Логіка була такою: для оспорювання батьківства потрібно довести відсутність кровного споріднення, а єдиний спосіб це зробити – молекулярно-генетична експертиза.
Суд призначив експертизу. І ось тут починається найцікавіше. Експертна установа визначила дату для відбору зразків – 16 жовтня 2024 року. Проте ніхто не з’явився: ані позивач, ані відповідачка з дитиною. Експерт склав повідомлення про неможливість проведення дослідження.
Суд першої інстанції застосував до позивача наслідки ухилення від участі в експертизі, передбачені статтею 109 Цивільного процесуального кодексу України. Мовляв, позивач – ініціатор експертизи, він мав забезпечити свою явку і сплатити її вартість.
Апеляційний суд із цим погодився, додавши: позивач не забезпечив прибуття дитини й відповідачки для відбору зразків, сам не з’явився, тож не довів відсутності кровного споріднення. Крім того, суди звернули увагу на норму частини п’ятої статті 136 СК України – особа, яка знала, що не є батьком дитини в момент реєстрації батьківства, не має права його оспорювати.
Що сказав Верховний Суд
І ось тут колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду на чолі з головуючим Кратом В. І. подивилася на справу інакше.
Головний аргумент касації: для застосування статті 109 ЦПК України потрібно встановити факт саме умисного ухилення від експертизи. А що ми бачимо в матеріалах справи?
По-перше, ухвалу про призначення експертизи суд виніс 15 липня 2024 року. Наслідки ухилення роз’яснили лише позивачу. Відповідачці – ні. Про це прямо зазначено в тексті постанови.
По-друге, клопотання експерта з вимогою забезпечити явку сторін 16 жовтня 2024 року представник позивача отримав аж 13 листопада – тобто майже через місяць після визначеної дати. Природно, що позивач навіть не знав, коли і куди йому потрібно прибути.
По-третє – і це, мабуть, ключове – Верховний Суд нагадав свою послідовну позицію, викладену ще в постанові від 10 травня 2022 року у справі № 473/1343/18: ухиленням від участі в експертизі є умисні дії, метою яких є неможливість її проведення. Без встановлення факту умислу застосовувати процесуальні санкції не можна.
Крім того, суди поклали на позивача обов’язок забезпечити явку відповідачки з дитиною до експертної установи – але ж це функція суду, а не сторони у справі. Жоден позивач не може змусити колишню дружину з дитиною прийти до експерта, якщо суд не визнав їхню явку обов’язковою і не попередив про наслідки неявки.
Коли оспорювання батьківства можливе, а коли – ні
Тут важливий момент, про який варто знати кожному. Стаття 136 СК України дійсно забороняє оспорювати батьківство особі, яка в момент реєстрації знала, що не є біологічним батьком дитини. Але є нюанс.
Верховний Суд неодноразово наголошував: ця норма не позбавляє права оспорити батьківство за мотивами порушення волевиявлення. Тобто якщо заява про визнання батьківства була подана під впливом обману, погроз чи насильства – шлях до суду відкритий.
У нашій справі позивач стверджував, що жінка ввела його в оману, запевнивши, що дитина від нього. І лише після реєстрації шлюбу та визнання батьківства вона нібито зізналася: справжній батько – інший чоловік. Саме ці обставини мають бути належно перевірені під час нового розгляду.
Чому ДНК-експертиза має вирішальне значення
Колегія суддів також послалася на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Калачова проти Російської Федерації», де зазначено: ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства, і його доказова цінність переважає будь-який інший доказ.
Іншими словами, без молекулярно-генетичної експертизи у справах про оспорювання батьківства говорити про належне доказування просто неможливо. Жодні пояснення сторін, свідчення родичів чи навіть зізнання матері не замінять результатів генетичного дослідження.
Саме тому Верховний Суд визнав висновки судів попередніх інстанцій передчасними. Справу направили на новий розгляд до суду першої інстанції – тепер уже з чіткими вказівками щодо необхідності належного проведення експертизи.
До речі, у касаційній скарзі представник позивача також звертав увагу, що відповідачка з дитиною перебувають за кордоном, і це об’єктивно ускладнює проведення експертизи. Однак сучасне законодавство передбачає механізми відбору біологічних зразків навіть за межами України – і цей момент також має бути врахований під час нового розгляду.
Скасовані рішення Роменського міськрайонного суду від 17 березня 2025 року та постанова Сумського апеляційного суду від 31 березня 2026 року втратили законну силу з моменту ухвалення постанови касаційного суду.
Отже, ключовий висновок із цієї справи: якщо суд призначає молекулярно-генетичну експертизу у справі про оспорювання батьківства, його обов’язок – не просто винести ухвалу і зупинити провадження, а реально забезпечити умови для її проведення. Інакше вся процедура втрачає сенс, а права учасників залишаються незахищеними.