Переговори з росією і можливі уступки Путіну – це не абстрактна дипломатія, а питання про те, чи залишиться Україна Україною. Саме так поставив тему Володимир Зеленський, відповідаючи на заяви народних депутатів Олексія Гончаренка та Данила Гетманцева. Обидва політики заговорили про потребу діалогу з Москвою. Президент відреагував різко: поступатися під тиском не можна, а країну просить не сіяти паніку і берегти єдність. Про це повідомляє BBC.
Що сказали депутати і як на це відреагували
Публічна розмова про переговори почалася не з вулиці. Її запустили люди з владної команди, які добре розуміють, як працює інформаційний порядок денний. Гончаренко і Гетманцев висловилися про необхідність домовлятися. Формально це лише думка двох парламентарів. Але в українському політичному просторі така думка моментально стає сигналом – і для суспільства, і для зовнішніх партнерів.
Тут важливий момент, який легко пропустити. Заява депутата не має юридичної сили. Вона нікого ні до чого не зобов’язує. Проте вона формує рамку: мовляв, тема вже на столі, лишилося узгодити умови. А коли рамку задано, далі починається тиск – через медіа, через експертів, через натяки про втому Заходу від війни.
Зеленський побачив у цьому не дискусію, а ризик. Тому й нагадав про головне: будь-який діалог має сенс лише тоді, коли він не руйнує державу, яку цей діалог представляє.
Паніка як інструмент, а не як емоція
Заклик не сіяти паніку часто сприймають як заклик мовчати. Це не так. Різниця проста: обговорювати складні сценарії – нормально, а розганяти безнадію – ні. Паніка не додає ні снарядів, ні грошей, ні союзників. Вона забирає найцінніше – здатність ухвалювати рішення холодною головою.
Уяви буденну ситуацію. У родині скрута з грошима. Один варіант – сісти й порахувати, що можна скоротити, а що ні. Другий – бігати по хаті й кричати, що все пропало. Другий варіант не рятує бюджет. Він лише гарантує, що рішення ухвалюватимуть у паніці, а отже, погано.
Країна поводиться схоже. Російській стороні вигідно, коли українці заздалегідь звикають до думки про неминучі поступки. Тоді будь-яка реальна вимога на переговорах виглядає майже полегшенням. Саме тому тема паніки – це не про нерви, а про безпеку.
Конституція тут не формальність
Далі буде технічна частина, але без неї розмова про уступки висить у повітрі. Стаття 102 Конституції України називає президента гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності й дотримання Основного Закону. Це не почесний титул, а прямий обов’язок.
Стаття 17 говорить, що захист суверенітету і територіальної цілісності – справа всього народу. Стаття 73 жорсткіша: питання про зміну території вирішує виключно всеукраїнський референдум. Не президент, не уряд, не парламент окремо.
Що це означає на практиці? Навіть якби хтось у владі захотів віддати територію, законного механізму зробити це тихо не існує. Будь-який такий крок буде не політичним компромісом, а порушенням Конституції. А домовленості, укладені з порушенням Основного Закону, юридичної сили не мають.
Уроки Мінська: папір без гарантій не працює
Скептики скажуть: але ж переговори вже були, і не раз. Так, були. Мінські домовленості 2014 і 2015 років, зустрічі в нормандському форматі, сотні годин розмов. Результат відомий: заморожений конфлікт, який згодом вибухнув повномасштабним вторгненням.
Проблема була не в самому факті переговорів. Проблема в тому, що домовленості не мали дієвого механізму виконання. Немає механізму – немає гарантій. Немає гарантій – немає сенсу підписувати.
Будапештський меморандум 1994 року додає до цієї картини ще один штрих. Україна відмовилася від ядерної зброї в обмін на запевнення про безпеку й територіальну цілісність. Запевнення виявилися папером. Хтось назве це зрадою, хтось – наївністю. Юридично це приклад того, як зобов’язання без санкцій за невиконання перетворюються на декларацію.
Саме тому будь-які переговори з росією сьогодні оцінюють не за теплими словами на камеру, а за конкретними пунктами. Хто гарантує? Що буде, якщо гарантії порушать? Яка ціна порушення? Якщо відповіді розмиті, то й домовлятися нема про що.
Переговори не заборонені. Проблема в ціні
Варто розставити крапки. Ніхто не казав, що дипломатія – це зло. Переговори з росією самі по собі не є зрадою. Питання завжди в умовах: про що саме домовляються і чим платять.
Можна домовлятися про обмін полоненими, про повернення дітей, про гуманітарні коридори, про зерно. Це теми, де компроміс не руйнує державу. А можна домовлятися про кордони, про армію, про зовнішньополітичний курс. Тут компроміс означає втрату суб’єктності.
Межа проходить не між миром і війною, а між миром і капітуляцією. Мир передбачає, що Україна залишається стороною, яка сама вирішує свою долю. Капітуляція передбачає, що за неї вирішують інші. Різниця виглядає теоретичною рівно до моменту, коли її треба застосувати на практиці.
Дискусія всередині країни – частина цієї боротьби. Кожна заява про готовність поступатися стає аргументом для протилежної сторони. І кожна така заява знижує ціну, яку агресор готовий заплатити за припинення вогню.
Що це означає для звичайної людини
Для людини в Харкові, Запоріжжі чи Києві вся ця розмова має цілком практичний вимір. Стабільність у питаннях території прямо впливає на те, чи повернуться додому переселенці, чи відновлять зруйноване житло, чи матимуть сенс інвестиції.
Коли держава показує, що готова торгувати своїми кордонами, ніхто не будує завод біля фронту. Ніхто не вкладає в ремонт школи, яку завтра можуть оголосити спірною. Економіка тримається не на гаслах, а на впевненості в завтрашньому дні.
Єдність, про яку сказав президент, – теж не абстракція. Вона вимірюється тим, наскільки суспільство довіряє правилам гри. Якщо правила міняються залежно від настрою в столицях інших держав, довіра падає. А без довіри не працюють ні мобілізація, ні відновлення, ні реформи.
Обговорювати складні сценарії варто. Але різниця між аналізом і підготовкою до капітуляції завжди помітна – принаймні згодом, коли озираєшся назад. Переговори з росією мають сенс лише тоді, коли їхній результат зміцнює державу, а не розчиняє її в чужих інтересах. І поки цієї умови немає, заклик не поступатися звучить не як жорсткість, а як елементарна обережність.