Переговори з Росією вже до весни – такий сценарій озвучив військовий експерт, полковник запасу Олег Жданов. Якщо виникнуть серйозні проблеми з фінансуванням і постачанням західного озброєння, Київ може опинитися за столом перемовин раніше, ніж хотілося б. І тоді на порядку денному опиниться не тільки лінія фронту, а й питання, яке в праві вважається одним із найчутливіших – територія.
Чому про це варто говорити зараз, а не колись потім? Бо будь-яка розмова про території має юридичну ціну. За нею стоять кордони, реєстри, документи, майно і права мільйонів людей. Давайте розберемося, що тут до чого і які норми вмикаються, коли лунає слово поступки.
Що саме сказав експерт
Жданов описує конкретний сценарій. Затримки з ресурсами для Сил оборони можуть призвести до подальшого погіршення ситуації на фронті. Додатковим фактором ризику він називає нестабільність усередині України. Тобто йдеться не про одну причину, а про збіг двох: втома партнерів і внутрішнє напруження.
Логіка тут проста, якщо розкласти її по полицях. Менше зброї – слабші позиції на полі бою. Слабші позиції – сильніший тиск під час перемовин. Сильніший тиск – спокуса домовитися про щось швидко. А от що саме може опинитися в такій швидкій домовленості, питання відкрите.
За оцінкою експерта, Росія потенційно здатна отримати контроль над усією Донецькою областю не лише військовим шляхом, а й через політичні домовленості. Ось тут і починається правова частина, яку варто розібрати окремо.
Чи можна віддати територію за домовленістю
Тут важливий момент, який часто випадає з новинних заголовків. Питання про зміну території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом. Це пряма норма статті 73 Конституції України. Не указ президента, не постанова парламенту, не підпис міністра під спільною заявою.
Поруч працюють ще кілька норм. Стаття 2 Основного Закону каже, що суверенітет України поширюється на всю її територію, а територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Стаття 17 називає захист суверенітету й територіальної цілісності найважливішою функцією держави. Стаття 156 додає, що зміна території можлива лише через референдум і за особливою процедурою.
Що це дає на практиці? Будь-який документ, підписаний від імені України, який передає частину території без референдуму, матиме серйозну правову ваду. Юристи називають це неконституційністю. А неконституційний акт не створює зобов’язань для держави – принаймні в межах її власного правопорядку.
До речі, окупація сама собою суверенітету не передає. Міжнародне право розглядає анексію чужої території як нікчемну: вона не створює правових наслідків для держави, яку позбавили частини землі. Тож посилатися на доконаний факт юридично немає підстав.
Міжнародне право: кордони не змінюють силою чи торгом
Міжнародний рівень додає свої правила. Статут ООН у пункті 4 статті 2 забороняє застосування сили проти територіальної цілісності іншої держави. Заключний акт НБСЄ 1975 року закріпив принцип непорушності кордонів. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року підтвердила територіальну цілісність України в міжнародно визнаних межах.
Ці документи не завжди мають прямий механізм примусу. І це чесний момент, який варто визнати. Але вони формують правове поле: домовленість, досягнута під тиском із порушенням цих принципів, не стає автоматично законною. Її можна визнати політичним фактом, але не правовою підставою.
Урок Будапешта і Мінська
У 1994 році Україна відмовилася від ядерної зброї в обмін на запевнення щодо безпеки та непорушності кордонів. Документ дістав назву Будапештського меморандуму. Формально це не договір із гарантіями військової допомоги, а політичні запевнення. Коли у 2014 році кордони почали змінюватися, ці запевнення не спрацювали як механізм захисту.
Ще один приклад – Мінські домовленості 2014 і 2015 років. Вони мали зупинити вогонь і відкрити шлях до політичного врегулювання. Натомість перетворилися на заморожений конфлікт, який згодом вибухнув повномасштабною війною. Звідси й обережність, з якою варто ставитися до будь-яких майбутніх паперів: текст без дієвих механізмів виконання мало чого вартий.
Внутрішня нестабільність як окремий ризик
Нестабільність усередині країни, про яку згадує Жданов, – не абстракція. Коли суспільство втомлене, а політичне життя лихоманить, зовнішній тиск лягає на слабший ґрунт. Навіть сильна правова позиція виглядає менш переконливо, якщо вдома немає згоди щодо базових речей. Саме тому переговори з Росією не варто сприймати як суто зовнішню тему.
Варто пам’ятати ще одну норму. Стаття 9 Конституції робить чинні міжнародні договори частиною національного законодавства. Тобто зобов’язання, які Україна бере на себе назовні, працюють і всередині країни. Але працює й зворотне правило: внутрішній правопорядок визначає, що держава взагалі має право підписати.
Що це означає для людини в Донецьку чи Краматорську
Для людини, яка живе в Донецькій області, всі ці тонкощі – не теорія. Якщо територія змінює підпорядкування, змінюється все: реєстри, документи, виплати, школи, лікарні. Майно, куплене за українським правом, раптом опиняється в іншій правовій системі. Саме тому розмова про політичне рішення завжди є розмовою про конкретних людей та їхні права.
Практичний бік питання виглядає так:
- хто підписує документ і на якій підставі;
- чи є в ньому механізм виконання, а не лише декларація;
- чи передбачені гарантії безпеки і як вони працюють;
- чи пройшов текст процедуру, якої вимагає Конституція.
Якщо хоч один пункт із цього списку порожній, домовленість тримається на слові. А слово, як показує досвід останніх десяти років, – найкрихкіший матеріал у політиці.
І ще одне. Переговори з Росією до весни – це лише ймовірний сценарій, а не вирок. Але готуватися до нього варто заздалегідь: з міцною правовою позицією, зрозумілими червоними лініями і розумінням, що жодна домовленість не замінить норму статті 73. Бо територія – це не рядок у комюніке. Це мільйони доль, і вирішувати їх має не вузьке коло за закритими дверима, а той, хто за Конституцією має на це право, – народ на референдумі.