Бійці полку «Арей» взяли в полон російських військових, які намагалися пробратися в український тил через газогін завдовжки 26 кілометрів. Про це йдеться в матеріалі медиапроекту Ukrainian Witness. Полонених узяли штурмовики з позивними Танчик і Карась.
Звучить майже як сюжет фантастики. Але за цим стоїть цілком приземлена тактика: труба дає шанс пройти непомітно там, де відкрите поле прострілюється вздовж і впоперек. Питання лише в тому, що вихід із труби завжди один. І його легко тримати під прицілом.
Ділянку тримали понад 40 днів
Більш ніж 40 днів українські військові утримували цей участок. Робота виглядала рутинною і смертельно небезпечною одночасно: підривали гранатами виходи з тунелю, зачищали посадки, відбивали російські штурми.
Кожен вихід із газогону – це точка, де на противника вже чекають. Хоч би як довго він повз під землею.
А повз він довго. Під землею окупанти проводили по 5–6 діб. Уявіть собі: без світла, без нормального повітря, у тісноті, де не розвернешся. Хтось доходив до кінця, хтось вилазив нагору вже готовим здатися.
Електросамокати замість бронетехніки
Найдивніша деталь цієї історії – транспорт. Під землею росіяни пересувалися на електросамокатах і дитячих машинках. Звучить абсурдно, поки не згадаєш просту річ: у трубі не розвернеться бронемашина. Потрібне щось компактне, тихе, без пального і без вихлопу.
Тож замість БТР – самокат. Замість броні – темрява й надія, що ніхто не помітить. Така логіка працює рівно доти, доки інша сторона не починає контролювати обидва кінці труби.
Що робили штурмовики полку «Арей»
Утримання ділянки трималося на конкретних діях, а не на самій лише витривалості. Ось як виглядала ця робота:
- підривання гранатами виходів із тунелю, щоб закрити противнику шлях назовні;
- зачистка посадок, де ховалися російські групи;
- відбиття штурмів, які противник повторював знову й знову.
Загалом під час цієї операції військові полку «Арей» взяли в полон 54 окупантів. Це не абстрактна цифра зі зведення. За кожним таким полоненим стоїть конкретна робота: спостереження, витримка, вміння дочекатися моменту й не смикнутися раніше часу.
Хто опинився в полоні
Серед полонених були не новобранці. Були там рецидивісти, які воюють у складі підрозділу «Чорні вовки», і ветерани російських Повітряно-десантних військ.
Різниця між цими категоріями, зрештою, не така вже й велика. В одних за плечима кримінальний досвід, в інших – стрибки з парашутом і кілька воєн. Російське командування традиційно розглядає обидві групи як зручний матеріал для штурмів: першим нічого втрачати, другі вміють виконувати накази.
Результат виявився однаковим. І ті, і ті опинилися в одному місці – у полоні, за кілька кілометрів від власних позицій.
Чому ця історія важлива
Труба завдовжки 26 кілометрів – це не просто інженерна споруда. Це готовий коридор, який можна використати непомітно для розвідки й піхоти. Саме тому такі об’єкти стають предметом окремої боротьби: за них чіпляються, їх мінують, їхні виходи контролюють.
І тут варто згадати ще один момент. Коли противник лізе під землю на самокатах, він фактично відмовляється від переваги в техніці й вогні. У темряві всі рівні, і вирішує вже не кількість броні, а те, хто краще знає місцевість і хто першим почує кроки.
Кстати, подібні спроби прориву через підземні комунікації траплялися й раніше. І щоразу вони закінчувалися приблизно однаково: для одних це був шлях у тил, для інших – глухий кут.
Труба, яка мала вивести окупантів у наш тил, стала для них пасткою. А ділянка, яку вони понад місяць намагалися обійти, залишилася за українськими бійцями.