Коли наїзд на ногу автомобілем не вважається умисним спричиненням тілесних ушкоджень? Саме це питання вирішував Верховний Суд у справі № 369/16593/20 – і відповідь може здивувати. Водія виправдали, хоча він порушив правила, а потерпілий отримав травми. Як таке можливо? Давайте розбиратися.
Що сталося на дорозі
16 липня 2020 року, близько 08:40, водій на автомобілі Audi рухався Обухівським шосе в селі Ходосівка Київської області. У салоні разом із ним перебував неповнолітній син.
Коли машина зупинилася на світлофорі, її наздогнала група велосипедистів. І почалося: вони оточили автомобіль, застукали по кузову та вікнах, спробували відчинити двері. Хтось вивернув дзеркало заднього виду. Двоє – серед них майбутній потерпілий – виставили велосипеди прямо перед бампером і заблокували рух.
Водій зробив короткий рух уперед. Обидва велосипедисти впали. Один із них отримав легкі тілесні ушкодження – наїзд прийшовся на ногу. Після цього водій максимально викрутив кермо вліво, об’їхав перешкоду і поїхав геть.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Києво-Святошинський районний суд Київської області вироком від 21 вересня 2022 року виправдав водія за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 125 Кримінального кодексу України. Підстава – недоведеність складу кримінального правопорушення.
Логіка суду була такою. Так, водій порушив Правила дорожнього руху – почав маневр, не переконавшись у його безпечності. Так, потерпілий отримав легкі тілесні ушкодження. Але умислу завдати шкоди – не було. А без умислу немає і складу злочину за статтею 125 Кримінального кодексу України.
Київський апеляційний суд 14 травня 2025 року залишив виправдувальний вирок без змін. І тоді прокурор та представник потерпілого пішли до Верховного Суду.
Процесуальні помилки, які нічого не змінили
Тут варто зробити невеликий відступ. Суди попередніх інстанцій припустилися процесуальних помилок. Але ці помилки – хоч як це незвично – жодним чином не вплинули на результат справи.
У чому суть? Районний суд визнав недопустимими доказами протокол огляду відеозапису та висновок експерта. Аргументи: дізнавач проводив розслідування на підставі доручення, а не постанови, а повідомлення про підозру вручили без захисника. На думку суду, це суперечило вимогам Кримінального процесуального кодексу України.
Верховний Суд із цим категорично не погодився. І ось чому.
По-перше, форма процесуального документа не має підміняти його зміст. Доручення, яке містить усі необхідні реквізити, чітко окреслює повноваження та видане компетентною особою, – легітимне. Суд послався на власну усталену практику: зокрема, постанови від 25 серпня 2021 року у справі № 663/267/19 та від 21 березня 2023 року у справі № 336/941/19.
По-друге, стаття 52 Кримінального процесуального кодексу України не вимагала обов’язкової участі захисника саме в цій ситуації. А глава 22 КПК взагалі не містить імперативної норми про присутність адвоката під час вручення повідомлення про підозру. Тож право на захист порушено не було.
Але найцікавіше ось у чому. Навіть визнавши ці помилки, Верховний Суд не знайшов підстав скасовувати виправдувальний вирок. Чому?
Суд першої інстанції, попри сумніви щодо допустимості доказів, усе одно розглянув обвинувачення по суті. Більше того – він безпосередньо дослідив оригінальний відеозапис із камер спостереження, а не лише протокол його огляду, і неодноразово посилався на цей запис у вироку. А висновок експерта щодо характеру тілесних ушкоджень взагалі ніхто не оспорював – сторони погодилися, що ушкодження легкі.
Іншими словами, сумнівні докази фіксували лише технічні та медичні наслідки події. Вони не мали жодного стосунку до ключового питання у справі – наявності чи відсутності умислу.
Головне питання: умисел чи необережність
А тепер – до суті. Уся справа звелася до одного-єдиного запитання: чи хотів водій травмувати велосипедиста? Чи наїзд на ногу став випадковим, необережним наслідком маневру?
Це не гра слів. Частина 1 статті 125 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність саме за умисне спричинення тілесних ушкоджень. Сторона обвинувачення має довести поза розумним сумнівом, що водій бажав завдати шкоди або свідомо допускав її настання. Тобто діяв з умислом – прямим чи непрямим.
А що таке порушення Правил дорожнього руху за своєю правовою природою? Це необережне діяння. Водій-порушник зазвичай не хоче нікого травмувати – він просто виявляє самовпевненість («проскочу») або недбалість («не помітив»). Його ставлення до наслідків принципово інше, ніж в умисному злочині.
І ось тут Верховний Суд сформулював позицію, яку варто запам’ятати: сам по собі факт порушення ПДР не може автоматично доводити умисел на заподіяння тілесних ушкоджень. Це два різні правові явища, і підміняти одне одним – означає неприпустимо розширювати межі кримінального закону.
Колегія суддів наголосила: спроба кваліфікувати звичайний дорожній інцидент за статтею 125 КК лише на тій підставі, що водій почав рух без належної обачності, є помилковою. Якби законодавець хотів карати за будь-яке порушення ПДР, що призвело до тілесних ушкоджень, він би так і написав. Але норма вимагає саме умисного спричинення тілесних ушкоджень – і це потрібно доводити.
Чому Верховний Суд відхилив касаційні скарги
Суди попередніх інстанцій ретельно оцінили всі докази. Вони переглянули відеозапис – а це дало змогу максимально об’єктивно реконструювати дії водія, без зайвого суб’єктивізму. І дійшли обґрунтованого висновку: обвинувачення не довело умислу.
Касаційні скарги прокурора та представника потерпілого не містили переконливих аргументів, які б поставили цей висновок під сумнів. Верховний Суд, перебуваючи в межах повноважень за статтею 433 КПК, не побачив підстав для скасування оскаржених рішень.
Окремо Суд відхилив посилання на рішення у справі про адміністративне правопорушення. Логіка скаржників була такою: раз водія вже визнали винним у ДТП в адміністративному порядку, це має преюдиційне значення для кримінальної справи. Але тут є важливий нюанс: питання про крайню необхідність (яку обговорювали в адміністративній справі) має сенс лише тоді, коли суд уже встановив наявність умислу. А оскільки умисел не доведено, то й обговорювати крайню необхідність немає потреби.
Що це означає на практиці
Ситуація, в якій опинився водій, насправді досить життєва. Конфлікти на дорозі трапляються щодня, і межа між адміністративним правопорушенням, необережним злочином та умисним спричиненням тілесних ушкоджень іноді тонша, ніж здається.
Верховний Суд у справі № 369/16593/20 чітко розставив акценти: для кваліфікації дій за частиною 1 статті 125 КК потрібен доведений умисел. Самого лише факту порушення ПДР недостатньо. І це не «лазівка для порушників», як може здатися на перший погляд, а принципова гарантія того, що кримінальний закон застосовується саме там, де є справжня вина, – а не там, де стався нещасний випадок на дорозі.
Коли водій натискає на газ, не переконавшись у безпеці, – він ризикує отримати адміністративний штраф. Але щоб сісти на лаву підсудних за умисне спричинення тілесних ушкоджень, одного натискання педалі замало. Потрібен намір. І довести його – завдання сторони обвинувачення.