Повернення апеляційної скарги через формальну дрібницю може позбавити людину реального доступу до правосуддя. Саме на цю проблему звернув увагу Верховний Суд у справі № 759/11699/24, розглянувши скаргу батька, якому повернули апеляцію на ухвалу про закриття провадження.
Історія почалася зі звичайного, на перший погляд, сімейного питання. У червні 2024 року чоловік подав позов про визначення місця проживання доньки. Шлюб із колишньою дружиною розірвали ще у 2023 році, а спільна дитина з грудня того самого року живе разом із батьком. Він стверджував, що мати не бере участі у вихованні, і просив суд офіційно закріпити, що донька залишається з ним.
Усе наче йшло до мирного фіналу. Мати позов визнала повністю. Орган опіки та піклування Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації підтвердив: фактичного спору між батьками немає. Тобто дорослі домовилися, з ким житиме дитина, і просто хотіли зафіксувати це рішенням суду.
Але далі почалися процесуальні повороти. У січні 2026 року батько через систему «Електронний суд» подав заяву про зміну предмета та підстав позову, доповнивши вимоги. Він просив визначити його управителем майна, яке належить малолітній доньці. Святошинський районний суд міста Києва цю заяву залишив без розгляду, бо її подали після закриття підготовчого провадження.
Того самого дня суд першої інстанції закрив провадження у справі. Логіка була простою: раз батьки не сперечаються і дитина вже живе з татом, спору немає, тож розглядати нічого. Формально це відповідає пункту 2 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України.
Батько з таким фіналом не погодився і подав апеляційну скаргу. Тут і почалася головна проблема, яка зрештою дійшла до Верховного Суду.
Київський апеляційний суд спершу залишив скаргу без руху. Коротко нагадаю, що це означає. Коли суд бачить, що скарга оформлена не за правилами, він не відкидає її одразу, а дає час виправити недоліки. І лише якщо людина цього не зробила, скаргу визнають неподаною та повертають.
Причин для залишення без руху було дві: потрібна була нова редакція клопотання про поновлення строку, а ще докази надсилання копії скарги та додатків відповідачці. Батько надіслав нову редакцію клопотання, але, на думку апеляційного суду, так і не довів, що відправив копію скарги саме матері дитини. Суд побачив, що він повторно надіслав документи третій особі у справі, а відповідачці нібито ні.
У результаті 03 червня 2026 року апеляційний суд визнав скаргу неподаною та повернув її. Саме таке повернення апеляційної скарги і стало предметом касаційного оскарження.
Чесно кажучи, на перший погляд усе виглядає логічно: не виконав вимогу – отримай повернення апеляційної скарги. Але Верховний Суд копнув глибше і побачив деталі, які змінюють картину.
Батько стверджував, що копію скарги він відповідачці передав. І не якось абстрактно, а особисто, адже колишня дружина живе у сусідньому будинку. На підтвердження він надав розписку від 22 травня 2026 року, написану нею власноруч. У ній вона підтвердила отримання матеріалів апеляційної скарги. До того ж скаргу надіслали їй на електронну пошту, і скриншоти цих відправлень теж були у справі.
Тут важливий момент. Відповідачка не мала зареєстрованого електронного кабінету в ЄСІТС. Тож варіант із надсиланням через систему був для батька просто недоступний, і він обрав інші законні способи повідомлення.
Верховний Суд нагадав, що апеляційна скарга подавалася в електронній формі. За пунктом 2 частини четвертої статті 356 Цивільного процесуального кодексу України, у такому разі до скарги додаються докази надсилання її копії іншим учасникам. У справі ж були і скриншоти електронної пошти, і письмова розписка матері.
І ось тут виявилася головна помилка апеляційного суду. Він просто констатував, що доказів відправлення відповідачці немає, але не пояснив, чому відкидає ті докази, які батько надав. А це вже суттєво.
За частиною першою статті 82 Цивільного процесуального кодексу України обставини, які визнає учасник справи, не потребують доказування. Хіба що суд має обґрунтований сумнів у їх достовірності чи добровільності визнання. Мати сама написала, що отримала скаргу. Апеляційний суд цю заяву проігнорував і жодних сумнівів не висловив.
Верховний Суд нагадав про статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на справедливий суд. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував: право на доступ до правосуддя має бути не лише формальним, а реальним і ефективним.
Ключове слово тут – «надмірний формалізм». У практиці ЄСПЛ це поняття описує ситуацію, коли суд тлумачить процесуальну норму настільки вузько, що заявник фактично втрачає можливість розгляду справи по суті. Уявіть, що ви принесли папку з усіма документами, а вас розвертають лише тому, що скріпка не того кольору. Звучить абсурдно, але саме так іноді виглядає надмірний формалізм у суді.
Процесуальні вимоги, звісно, існують не для краси. Вони тримають судовий процес у розумних межах і не дають йому перетворитися на хаос. Але коли формальність стає самоціллю і блокує розгляд справи про інтереси дитини, це вже не дисципліна, а перешкода.
Верховний Суд скасував ухвалу Київського апеляційного суду від 03 червня 2026 року. Справу направили до апеляційної інстанції, щоб там вирішили питання про відкриття апеляційного провадження. Тобто батько отримав ще один шанс домогтися перегляду, а не просто бути відкинутим через технічну недоробку.
Ця справа – гарний приклад того, що навіть у дрібних процесуальних питаннях суд має пояснювати, чому відхиляє докази. Інакше повернення апеляційної скарги перетворюється з інструменту порядку на інструмент відмови в доступі до правосуддя.