Повноваження Президента України прописані в Конституції досить прямо, і саме тут ховається найцікавіше. За одні вихідні глава держави озвучив дві ініціативи, схожі за настроєм, але зовсім різні за юридичною природою. Розберімося, що сталося 7 і 8 листопада і чому це стосується кожного, хто їздить у тролейбусі.
У суботу 7 листопада Володимир Зеленський пообіцяв повернути декларування для працівників СБУ і попросив Верховну Раду ухвалити відповідний закон невідкладно. У неділю, 8 листопада, він доручив прем’єр-міністру представити програму безкоштовного проїзду в наземному транспорті Києва.
Дві новини за два дні. Дві різні історії з погляду права. І один спільний метод розв’язання проблем: імперативний.
Перша обіцянка цілком уміщається в рамки
Право законодавчої ініціативи закріплене за главою держави статтею 93 Конституції України. Він може вносити законопроєкти до парламенту й просити визнати їх невідкладними. Ця обіцянка не виходить за повноваження Президента: тут він діє як суб’єкт законодавчої ініціативи, а не як начальник для депутатів.
Щоправда, невідкладність – не просто ввічливе прохання. За Регламентом Верховної Ради такий законопроєкт розглядають позачергово, і це реально прискорює процедуру.
Сама тема лежить у площині антикорупційного законодавства. Основа тут – Закон України «Про запобігання корупції», який визначає, хто саме зобов’язаний подавати декларації. Змінити цей перелік можна лише законом, ухваленим Радою. Тому звернення до депутатів – єдиний юридично коректний шлях.
Для працівників СБУ декларація – не формальний папірець. Це спосіб показати, що людина з допуском до таємниць не накопичила статків незрозумілого походження. Тому питання таке чутливе: з одного боку, безпека й захист даних, з другого – контроль суспільства.
Друга обіцянка: за межами статті 106
З безкоштовним проїздом усе складніше. Стаття 106 Конституції містить перелік повноважень глави держави, і права ставити завдання уряду там немає. Немає й права визначати тарифи на міський транспорт. Повноваження Президента тут закінчуються рівно на тому місці, де починається чужа компетенція.
Уряд в Україні – це Кабінет Міністрів, найвищий орган у системі виконавчої влади. Його повноваження описані в статті 116 Конституції та в Законі «Про Кабінет Міністрів України». Так, стаття 113 каже, що Кабмін відповідальний перед Президентом. Але відповідальність і обов’язок виконувати будь-яке доручення – не одне й те саме.
Тут важливий момент. Глава держави справді видає укази й розпорядження, обов’язкові до виконання на території України. Проте ці акти не можуть розширювати його компетенцію. Якщо доручення виходить за межі статті 106, воно перетворюється на політичну заяву, а не на правову підставу для дій.
Є, щоправда, один виняток. У питаннях національної безпеки й оборони Президент очолює Раду національної безпеки і оборони, а її рішення вводять у дію його указами. Але тарифи на тролейбус до цієї категорії не належать, хоч би як звучало формулювання.
А хто насправді вирішує про тролейбус
Скільки коштує проїзд у столичному тролейбусі, вирішує не Банкова й не Кабмін. Це питання місцевого самоврядування, і тут працює стаття 140 Конституції та Закон «Про місцеве самоврядування в Україні».
Київ має окремий статус, його регулює Закон «Про столицю України – місто-герой Київ». Тарифи на проїзд у наземному транспорті затверджує Київська міська державна адміністрація своїм розпорядженням. Гроші на перевезення пільговиків ідуть із міського бюджету, який ухвалює Київська міська рада.
Звідси проста арифметика. Безкоштовний проїзд для всіх означає випадаючі доходи перевізників, і хтось має їх компенсувати:
- або місто за рахунок власної казни;
- або держава через окрему програму в державному бюджеті.
Розпорядження з Банкової цю дірку не закриває. Воно може стати поштовхом до рішення, але не самим рішенням.
Чому імперативний стиль працює так добре
Ось і відповідь на головне питання. Чому доручення з’являються найшвидше саме там, де в Президента немає повноважень?
Бо в політиці дедалі важливіше не те, хто має повноваження, а те, хто першим оголосить добру новину. Доручення звучить як рішення. Воно не потребує узгоджень, голосувань, бюджетних правок. Досить вийти до журналістів і сказати: доручаю.
Електорально це виграш. Юридично – порожнеча, яку потім хтось має заповнити.
Що ламається в системі координат
Проблема не в конкретних обіцянках. Безкоштовний проїзд чи повернення декларацій – речі цілком розумні. Проблема в розмиванні відповідальності.
Подумайте самі. Якщо мер не зробить проїзд безкоштовним, винним виглядатиме мер. Хоча формально він діє в межах своїх повноважень і свого бюджету. Якщо уряд не реалізує програму, винним буде прем’єр. Хоча доручення не мало під собою правової підстави.
Виходить класична пастка: обіцянка є, а інструменту для її виконання немає. І тоді або хтось робить неможливе за чужий рахунок, або обіцянка тихо зникає. У другому випадку не відповідає ніхто, бо формально ніхто й не брав зобов’язань.
Як читати такі заяви
Конституція – не бюрократична формальність. Вона розділяє гілки влади саме для того, щоб у кожного рішення був автор. Коли автор губиться, губиться й можливість щось із цим зробити або щось вимагати.
Тому дивіться не на обіцянку, а на документ. Законопроєкт, зареєстрований у Раді, має номер і дату. Розпорядження міської адміністрації про тариф – теж. А доручення, яке ніде не опубліковане і не має правової підстави, впізнати легко: про нього говорять, але його ніде не показують.
Між іншим, про декларування. Тема болюча, бо за нею стоїть рішення Конституційного Суду, яке свого часу скасувало кримінальну відповідальність за недостовірне декларування. Повернути норму можна лише новим законом, і саме тому тут Президент звертається до Ради. Інакше ніяк.
Що з цього винести для себе
Якщо ви працюєте в державному органі або просто хочете розуміти, хто в країні за що відповідає, тримайте простий фільтр. Будь-яка заява має спиратися на конкретну норму: статтю Конституції, норму закону, пункт регламенту.
Коли вам в офісі чи в транспорті посилаються на «вказівку згори», спитайте, що це за документ і де він опублікований. Це не причіпка до людини на касі. Це єдиний спосіб відрізнити рішення від новини про рішення.
І ще одна річ, яку варто тримати в голові. Повноваження Президента – це не сила за посадою, а конкретний перелік у Конституції. Усе, що виходить за його межі, залишається політикою. Доброю чи поганою – інше питання. Але політикою, а не правом.