Працівники ТЦК і СП щонайменше у десяти випадках заходили на приватну територію та силою виводили звідти чоловіків. Про це розповів Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець. І навіть якщо вас особисто тема повісток не обходить, історія варта уваги: вона наочно показує, як далеко може зайти державний орган, коли ніхто не скаржиться. Розберімося спокійно, без паніки й без ілюзій.
Що розповів омбудсмен
За оцінкою Лубінця, йдеться приблизно про десять епізодів по всій країні. Сам він називає їх не побічною помилкою окремих виконавців, а своєрідною перевіркою. Логіка така: спробували в одному регіоні, подивилися, якою буде реакція, тепер пробують в інших. Грубо кажучи, хтось обмацує ґрунт – наскільки далеко можна зайти, перш ніж це стане проблемою.
Нещодавно один із таких випадків стався на Хмельниччині. Офіс омбудсмена відреагував, а правоохоронні органи відкрили кримінальне провадження. І це, к слову, чи не найважливіша частина всієї історії: без заяви й без провадження жоден епізод юридично не існує.
Ще одна деталь, яку варто тримати в голові. Повідомлень про виламані двері до Лубінця поки не надходило. За його словами, двері зазвичай відчиняють самі мешканці. Після цього люди у формі заходять усередину та забирають чоловіків.
Ось тут і криється пастка для людини без юридичної освіти. Здається: я ж сам відчинив, отже, добровільно впустив, отже, усе законно. Насправді ні. Зараз поясню, чому.
Хто такі ТЦК і СП і що вони справді можуть
Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки – це органи, які ведуть військовий облік, вручають повістки, оформлюють документи для призову та складають протоколи про адміністративні правопорушення. Ще вони можуть ініціювати розшук людини через поліцію. Обсяг повноважень чималий, але він не безмежний.
Затримати громадянина можуть лише уповноважені представники поліції, і це окрема процедура з протоколом, підставами та строком. Своїх повноважень на затримання чи на примусовий вхід до помешкання працівники ТЦК і СП не мають. Це принципово різні речі, і плутати їх не варто.
Недоторканність житла: норма, яку варто знати напам’ять
Основа основ – стаття 30 Конституції України. Вона каже прямо: кожному гарантується недоторканність житла, і проникнути до нього можна лише за вмотивованим рішенням суду. Не за усним дозволом керівника, не за наказом по частині, не за домовленістю з поліцією. Саме рішення суду. Крапка.
Далі – стаття 162 Кримінального кодексу України. Незаконне проникнення до житла, а також незаконний огляд чи обшук у ньому тягнуть за собою кримінальну відповідальність. Є ще стаття 356 того ж кодексу – самоправство, тобто самостійне, всупереч установленому порядку, здійснення свого дійсного або гаданого права. Формулювання сухе, але описує воно саме те, про що йдеться: хтось вирішив, що має право, і діяв без передбаченої процедури.
Тут важливий момент. Повноваження працівників ТЦК і СП прописані в законах про мобілізаційну підготовку та про військовий обов’язок, а деталі процедури – в порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів № 560. Жоден із цих документів не дає права заходити до житла, оминати рішення суду чи застосовувати силу до людини в її власному домі.
Чому відчинені двері нічого не змінюють
Юридично добровільність означає, що людина свідомо і без примусу дозволила зайти. Але якщо на порозі стоять кілька людей у формі, які не дають пройти, а візит не підкріплений жодним документом, яка ж це добровільність? Тиск буває не лише фізичним. Психологічний тиск закон теж бере до уваги.
До того ж саме перебування працівників ТЦК і СП на приватній території викликає питання. Паркан, брама, подвір’я приватного будинку – усе це охоплюється поняттям “інше володіння особи”. Тобто навіть не заходячи до будинку, можна вийти за межі дозволеного.
І ще один нюанс, який часто плутають. Поліція має власні підстави для входу до житла, прописані в профільному законі. У працівників ТЦК і СП таких підстав немає. Це різні органи з різним обсягом повноважень, і ставити між ними знак рівності не можна.
Що робити, якщо це сталося з вами чи з вашим сусідом
- Увімкніть відеозапис. Навіть телефон у кишені згодиться. Фіксуйте обличчя, форму, час і місце.
- Попросіть представитися та показати службові посвідчення. Ввічливо, але наполегливо.
- Не кидайтеся в бійку. Фізичний опір потім можуть використати проти вас, хоч би як несправедливо це виглядало.
- Зателефонуйте на 102 і повідомте про проникнення на приватну територію. Поліція зобов’язана приїхати й зафіксувати факт.
- Після події подайте заяву до поліції та зверніться до офісу омбудсмена. Заява має бути зареєстрована, а не просто вислухана.
- Знайдіть адвоката, який веде кримінальні справи. Це не розкіш, а практична необхідність.
Перевірка на реакцію
Слово “перевірка” тут звучить майже як експеримент. І справді: окремі підрозділи дивляться, чи буде відповідь. Звернення до омбудсмена, заява до поліції, кримінальне провадження – саме з таких цеглинок складається стримувальний механізм. Немає реакції – схема спокійно розповзається на нові регіони.
Кожен випадок, залишений без уваги, розширює межі дозволеного для всіх. Не тому, що хтось ухвалив таку норму, а тому, що ніхто її не оспорив. Так працює не тільки право, а й буденна бюрократія.
Мовчання в такій ситуації – не нейтралітет. Якщо епізод не задокументований, для права він просто не існує: немає заяви, немає провадження, немає кому відповідати. Тому найкорисніше, що можна зробити в перші хвилини, – це увімкнути камеру й викликати поліцію. А далі вже справа адвоката.