Правові підстави продовження боротьби України залишаються непорушними – і саме про це йшлося у нещодавній заяві глави Офісу президента Кирила Буданова. Він наголосив, що Україна не має іншого вибору, окрім як захищати своє. А от у Росії, за його словами, простір для маневру таки є: вона може вирішити відступити, а може й далі тиснути. Ця думка, кинута в розмові з журналістом, насправді має глибоке юридичне коріння. Давайте розберемося, чому право не просто дозволяє нам стояти на своєму – воно цього вимагає.
Коли ми говоримо про суверенітет, ми маємо на увазі верховенство державної влади на власній території та незалежність у міжнародних відносинах. Це не просто гарне слово з підручників. Тут працює стаття 2 Статуту ООН, де чітко закріплено принцип рівноправності й самовизначення народів. Україна – незалежна держава, член ООН з 1945 року. Її кордони визнані світом. Тому коли одна країна намагається силою перекроїти мапу іншої, першою в справу вступає саме ця стаття. І вона безапеляційно каже: так, ваша земля – ваша, і ви маєте повне право її захищати.
А тепер про ключовий інструмент такого захисту. Стаття 51 Статуту ООН визнає невід’ємне право на самооборону. Його не потрібно випрошувати чи отримувати дозвіл – воно виникає автоматично з моменту збройного нападу. Для України цей момент настав у лютому 2014-го, а 24 лютого 2022-го масштаби стали такими, що сумнівів не залишилося ні в кого. Важливий нюанс: самооборона може бути як індивідуальною, так і колективною. Власне, тому ми й отримуємо допомогу від партнерів – це не благодійність, а реалізація того самого права, закріпленого в міжнародному праві.
І тут ми підходимо до того, чому Буданов каже, що Україна не має простору для маневру. Справді, відмова від захисту власної території – це не просто програш. Це юридичний нонсенс. Конституція України у статті 17 прямо встановлює, що захист суверенітету й територіальної цілісності – справа всього українського народу. А стаття 65 додає, що захист Вітчизни – обов’язок кожного громадянина. Тобто навіть якби хтось захотів політичного компромісу за рахунок територій, право б уперлося: народ не делегував владі повноважень роздавати землю. Акти про зміну кордонів можливі лише через всеукраїнський референдум, і жоден інший орган не має на це повноважень.
Цікаво, що з російського боку – зовсім інша картина. Країна, яка вторглася, дійсно має умовний вибір: продовжувати агресію чи припинити її. Міжнародне право не змушує державу-агресора воювати до кінця. Більше того, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 3314 прямо називає вторгнення актом агресії, і саме агресор несе відповідальність за наслідки. Він може ухвалити політичне рішення вивести війська – і це припинить порушення. Натомість для жертви агресії припинення опору означатиме згоду на втрату суверенітету. Саме цю різницю і мав на увазі очільник Офісу президента, коли говорив про «маневр».
Крім Статуту ООН, варто згадати Гельсінський заключний акт 1975 року. Він закріпив принцип непорушності кордонів у Європі. Жодна держава не може змінювати межі іншої силою. Для України, яка в момент підписання існувала в нинішніх адміністративних кордонах, це має пряме значення. Тож коли нам кажуть про «можливість відступу» чи «мир в обмін на території», право відповідає чітко: такі дії не просто незаконні, вони суперечать основам світового порядку.
Подивімося на це з точки зору звичайної людини. Уявіть, що хтось заходить у ваш дім, виносить меблі й каже: «Я можу піти, а можу залишитися – маю таку можливість. А ти, власне, можеш і не битися, просто віддай кімнату». Абсурдно? Так само абсурдною є спроба нав’язати Україні ідею, ніби вона теж має якийсь вибір. Вибір є завжди – але лише між боротьбою і зникненням з карти світу. І це не перебільшення, а юридична реальність.
До речі, право на повернення тимчасово окупованих територій теж не спливає з часом. Воно зберігається, доки триває окупація. Четверта Гаазька конвенція 1907 року, яка регулює правила війни, встановлює: окупація не змінює правового статусу території. Тобто Крим, частини Донеччини, Луганщини, Запоріжжя та Херсонщини залишаються Україною – і це визнає більшість держав світу.
Звідси й логіка Буданова: ми стоїмо на своїй землі, і жоден легітимний механізм не дозволяє просто взяти і віддати її. Навіть якби влада хотіла іншого рішення, право блокує таку можливість. Це часто плутають з емоціями чи патріотичною риторикою, але насправді це працює як жорстка правова конструкція. Закони й міжнародні договори написані так, щоб захищати слабшого від сильнішого – і саме тому сьогодні вони працюють на нашому боці.
Залишається ще один штрих: питання відповідальності. Агресія – це злочин, за який передбачено індивідуальну кримінальну відповідальність. Нюрнберзький трибунал колись засудив керівників нацистської Німеччини саме за злочини проти миру. Сучасне міжнародне право, зокрема Римський статут Міжнародного кримінального суду, класифікує планування, підготовку та ведення агресивної війни як найтяжчий злочин. І це вже не теорія: видача ордерів на арешт представників російської влади свідчить, що механізм працює.
Водночас відповідальність за захист своєї землі не може бути злочинною. Це фундамент усієї системи безпеки. Таке розмежування чітко проступає в словах глави Офісу президента: ми не «обираємо» воювати з безлічі варіантів, як це може зробити агресор. Ми діємо в межах єдино можливого правомірного сценарію. І кожен український солдат, волонтер чи дипломат, який наближає справедливий мир, по суті є інструментом реалізації цього права.
Отже, коли ви чуєте заяви про «спіраль ескалації», пам’ятайте: юридично вона розкручується тільки з одного боку. Другий бік не має іншого шляху, окрім як захищатися. Це не просто політична позиція, а сукупність норм, які складалися століттями, щоб гарантувати державам право на існування. Сьогодні ці норми говорять голосом України.