Примирення винного з потерпілим часто сприймають як гарантований спосіб уникнути кримінальної відповідальності. Заплатив компенсацію, отримав розписку – і справа закрита. Але реальна судова практика значно складніша. Верховний Суд у справі № 715/2106/20 розставив важливі акценти: самої лише розписки про відшкодування шкоди недостатньо. Потрібно, щоб потерпілий особисто підтвердив факт примирення в судовому засіданні. Давайте розберемо цю історію детальніше.
Уявіть ситуацію. Водій перевищив швидкість у населеному пункті, не впорався з керуванням, і автомобіль вилетів у кювет. Пасажир отримав травми середньої тяжкості. Водій щиро розкаюється, передає потерпілому 17 000 гривень ще на стадії досудового розслідування, отримує розписку. Здавалося б – ось воно, примирення. Чому б не закрити справу?
Саме так міркував захисник у справі № 715/2106/20. Він подав клопотання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності на підставі статті 46 Кримінального кодексу України. Логіка проста: злочин вчинено вперше, він необережний і належить до категорії середньої тяжкості, шкоду відшкодовано, потерпілий начебто не заперечує.
Але суд першої інстанції відмовив. І апеляція залишила це рішення без змін. Чому?
Коли потерпілий передумав
Річ у тім, що до судового засідання 8 лютого 2021 року потерпілий з’явився з геть іншою позицією. Він заперечив факт примирення і пред’явив цивільний позов до обвинуваченого. Жодного «прощаю» в залі суду не прозвучало.
І тут починається найцікавіше. Захисник наполягав: є ж розписка, є заява потерпілого, є свідки, які бачили передачу грошей. Хіба цього мало? Виявляється, мало.
Верховний Суд, розглядаючи касаційну скаргу захисника, чітко роз’яснив: примирення – це не просто факт передачі коштів і не папірець із підписом. Це акт прощення, висловлений потерпілим добровільно й однозначно. І суд зобов’язаний пересвідчитися в цьому особисто.
Що каже закон
Стаття 46 Кримінального кодексу України передбачає чотири обов’язкові умови для звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим. Ось вони:
- особа вчинила злочин уперше;
- діяння належить до злочинів невеликої тяжкості або необережних злочинів середньої тяжкості (крім корупційних);
- відбулося примирення з потерпілим;
- завдані збитки відшкодовано або заподіяну шкоду усунуто.
На перший погляд – усе зрозуміло. Але справжня проблема ховається в третьому пункті. Що саме вважати примиренням? Чи достатньо розписки, написаної вдома, без участі суду?
Верховний Суд у справі № 715/2106/20 відповів однозначно: ні. Підтвердження потерпілим своєї позиції безпосередньо в судовому засіданні – це обов’язкова процесуальна гарантія. Суддя має почути від потерпілого особисто, що той справді прощає винного і не заперечує проти закриття провадження.
Крім того, частина 2 статті 288 Кримінального процесуального кодексу України прямо вимагає від суду з’ясувати думку потерпілого. Без цього жодне клопотання про звільнення від відповідальності не може бути задоволене. І частина 3 цієї ж статті додає: суд закриває провадження лише тоді, коли встановить наявність усіх передбачених законом підстав.
Чому розписка не спрацювала
У нашій справі захисник подав суду і розписку про отримання потерпілим 17 000 гривень, і його заяву про згоду на закриття провадження. Але коли суд безпосередньо запитав потерпілого про його позицію, той не підтвердив примирення. Більше того – заявив цивільний позов на суму майже 57 000 гривень матеріальної шкоди та 100 000 гривень моральної.
Суддя опинився в ситуації, де документи говорили одне, а жива людина в залі суду – зовсім інше. І закон тут на боці живого спілкування, а не паперів.
Колегія суддів Верховного Суду наголосила: позиція потерпілого щодо можливості звільнення обвинуваченого від відповідальності є визначальною. Якщо потерпілий у суді каже «ні» – значить, примирення винного з потерпілим не відбулося. Хоч би скільки розписок лежало в матеріалах справи.
Це не означає, що розписки взагалі не мають значення. Вони враховуються при вирішенні цивільного позову. Сума, яку обвинувачений уже сплатив потерпілому, зменшує розмір стягнення. У цій справі суд якраз і врахував 17 000 гривень, уже переданих потерпілому, і стягнув лише різницю – 39 978 гривень.
Що ще важливо знати
Захисник у касаційній скарзі намагався оскаржити й інші моменти. Він стверджував, що суд мав розглянути клопотання про закриття провадження ще на підготовчому засіданні. Але потерпілий на те засідання просто не з’явився. А без нього вирішити питання про примирення винного з потерпілим неможливо – це випливає з вимог статті 288 Кримінального процесуального кодексу України.
Були й аргументи про те, що апеляційний суд нібито не дослідив обставини повторно. Верховний Суд відхилив і ці доводи. Апеляція не зобов’язана повторно досліджувати докази, якщо сторона захисту не заявляла про це клопотання і не довела, що суд першої інстанції дослідив їх неповно або з порушеннями.
Окремо варто згадати про судовий збір. Захисник наполягав, що потерпілий мав сплатити його при поданні цивільного позову. Але пункт 2 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільняє від сплати позивачів у справах про відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров’я. Крім того, об’єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду ще в січні 2019 року (справа № 187/291/17) роз’яснила: стягнення судового збору з обвинуваченого в межах кримінального провадження не допускається.
Практичний бік справи
Коли йдеться про примирення винного з потерпілим, люди часто забувають про один тонкий момент. Потерпілий може змінити свою думку. Сьогодні він узяв гроші й написав заяву, а завтра – порадився з адвокатом, оцінив наслідки травми для здоров’я і передумав. І це його право.
Саме тому суд не може покладатися лише на документи, складені поза судовим процесом. Живе опитування в залі суду – це фільтр, який відсіює ситуації тиску, поспішних рішень або неповного усвідомлення наслідків.
Цивільний позов у цій справі теж показовий. Суд стягнув із засудженого 39 978 гривень матеріальної шкоди та 35 000 гривень моральної. Розмір моральної шкоди визначили з урахуванням характеру травм, глибини страждань потерпілого, ступеня вини водія, а також засад розумності й справедливості – як того вимагає стаття 23 Цивільного кодексу України.
Глибоцький районний суд Чернівецької області призначив обвинуваченому рік обмеження волі з іспитовим строком і рік позбавлення права керування. Верховний Суд залишив цей вирок без змін. І причина – не в жорстокості системи. Причина в тому, що потерпілий у залі суду сказав «ні». А без його особистого «так» уся конструкція статті 46 Кримінального кодексу України просто не працює.