Примусове виконання рішення третейського суду – це момент, коли бізнес-спір остаточно переходить із площини домовленостей у площину державного примусу. Бо сам по собі третейський вердикт, хоч і є обов’язковим для сторін, не дає кредитору права прийти з виконавчою службою до боржника. Потрібен ще один документ – наказ господарського суду.
Саме навколо цього механізму розгорнулася справа №875/38/26, яку Верховний Суд розглянув у квітні 2026 року. Там фігурувала сума понад 26 мільйонів гривень, кредитний договір, третейське застереження і три аргументи боржника, які не переконали суд. Давайте розберемо цю історію – вона добре показує, як працює (і чого не може) примусове виконання рішення третейського суду в українських реаліях.
У чому суть конфлікту
У червні 2025 року банк «Полтава-Банк» та компанія «Метробуд» уклали Генеральний договір на здійснення кредитних операцій №5316. Йшлося про відновлювальну кредитну лінію. Боржник отримав кошти, але з липня 2025-го перестав справно платити відсотки, а невдовзі – й повертати тіло кредиту.
У договорі був пункт 6.1 – третейське застереження. Сторони домовилися, що спори вирішуватимуться у Постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз». Водночас банк залишив за собою право звернутися до господарського суду.
Банк обрав третейський шлях. І в грудні 2025 року третейський суддя одноосібно ухвалив рішення: стягнути з «Метробуду» майже 25 млн грн тіла кредиту, понад 1,16 млн грн прострочених відсотків, а також третейський збір і витрати на правничу допомогу. Загалом – трохи більше 26 мільйонів.
Навіщо потрібен наказ господарського суду
Тут важливий момент, про який часто забувають навіть досвідчені юристи. Третейський суд – це не державний орган. Він не має власної виконавчої сили. Його рішення обов’язкове для сторін за згодою, але примусити боржника виконати його через виконавчу службу напряму не можна.
Саме тому стаття 57 Закону України «Про третейські суди» передбачає: якщо рішення не виконано добровільно, стягувач іде до компетентного державного суду й отримує наказ. Без цього паперу виконавець навіть не відкриє провадження.
У нашій справі «Полтава-Банк» у січні 2026 року звернувся до Східного апеляційного господарського суду. Чому саме туди? Бо за правилами Господарського процесуального кодексу України саме апеляційні господарські суди розглядають заяви про видачу наказів на примусове виконання третейських рішень як суди першої інстанції. Суд заяву задовольнив – видав наказ.
«Метробуд» із цим не погодився й подав апеляційну скаргу до Верховного Суду. І ось тут починається найцікавіше.
Три аргументи боржника – і чому вони не спрацювали
Перший аргумент – процесуальний. «Метробуд» стверджував, що банк порушив частину 7 статті 42 Господарського процесуального кодексу України: не надіслав копію заяви через підсистему «Електронний суд», хоча боржник мав там зареєстрований кабінет. На думку скаржника, це мало стати підставою для залишення заяви без розгляду.
Але суд першої інстанції встановив інше. Банк подав заяву в паперовій формі й надіслав її копію «Метробуду» звичайною поштою – з описом вкладення, фіскальним чеком і накладною від 30.12.2025. А коли заява 6 січня потрапила до суду, її відсканували й завантажили в електронну справу. Тож ознайомитися з матеріалами можна було без жодних перешкод. Верховний Суд підтримав цю позицію – порушення немає.
Другий аргумент – про часткову сплату. «Метробуд» наполягав, що суд видав наказ на всю суму, тоді як компанія вже погасила понад 3,4 млн грн заборгованості. Логічно? На перший погляд – так.
Але річ у тім, що стаття 355 Господарського процесуального кодексу України містить вичерпний перелік підстав для відмови у видачі наказу. І часткове погашення боргу серед них не значиться. Суд на цьому етапі не оцінює правильність суми – він лише перевіряє, чи немає формальних перешкод. А от інформацію про часткову сплату боржник зобов’язаний повідомити виконавцю вже під час виконавчого провадження. Це прямо передбачено статтею 19 Закону України «Про виконавче провадження».
Третій аргумент – про заставу. «Метробуд» посилався на те, що виконання кредитних зобов’язань забезпечене заставою майна на суму понад 28 млн грн – це більше, ніж розмір боргу. Мовляв, суд мав це врахувати.
Верховний Суд був категоричним: дослідження обставин забезпечення кредиту та можливості погашення боргу за рахунок заставного майна перебуває поза межами компетенції суду при розгляді заяви про видачу наказу. Це не предмет цього провадження. І це правильно – інакше процедура перетворилася б на повторний розгляд справи по суті.
Що насправді перевіряє суд
Ось головне, що варто винести з цієї справи. Коли господарський суд розглядає заяву про видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду, він не перевіряє справу по суті. Не перераховує суми, не вивчає докази, не оцінює законність самого третейського вердикту – ніби його й не існувало.
Суд дивиться лише на вісім чітких критеріїв. Вони прописані у статті 355 ГПК України:
- чи не скасовано рішення третейського суду;
- чи підвідомча справа третейському суду відповідно до закону;
- чи не пропущено строк звернення за видачею наказу;
- чи не вийшов третейський суд за межі третейської угоди;
- чи дійсна третейська угода;
- чи законний склад третейського суду;
- чи передбачені законом способи захисту, застосовані третейським судом;
- чи не зачеплено права осіб, які не брали участі у справі.
Якщо за всіма цими пунктами все чисто – наказ видається. Жодних «але». Саме це й підтвердив Верховний Суд у справі №875/38/26: третейська угода дійсна, спір підвідомчий, склад суду законний, сторонніх осіб рішення не стосується.
Несподіваний нюанс із третейським застереженням
Кстаті, зверніть увагу на формулювання пункту 6.1 кредитного договору. Воно давало банку вибір: або третейський суд, або господарський. Це називається альтернативним третейським застереженням. І хоча на практиці такі конструкції іноді викликають суперечки – мовляв, чи достатньо вони визначені – у цій справі жодна зі сторін не ставила під сумнів дійсність самого застереження. А раз воно працює – третейський розгляд є легітимним.
Що в підсумку? 1 квітня 2026 року Верховний Суд залишив апеляційну скаргу «Метробуду» без задоволення, а ухвалу про видачу наказу – без змін. Судові витрати за подання апеляційної скарги залишилися на скаржнику.
Чесно кажучи, ця справа – хороша ілюстрація того, що примусове виконання рішення третейського суду має досить вузький коридор для оскарження. Якщо ви боржник і програли третейський спір, аргументи на кшталт «я вже частково заплатив» або «у мене є застава» не зупинять видачу наказу. Вони можуть зіграти свою роль пізніше – на стадії виконавчого провадження, коли виконавець враховуватиме фактичний стан розрахунків.
І навпаки – якщо ви кредитор і отримали рішення третейського суду на свою користь, процедура отримання наказу є доволі прямолінійною. Головне – подати заяву вчасно, тобто протягом трьох років із дня ухвалення третейського рішення, і до належного суду за місцем третейського розгляду. Решта – вже техніка.