Реальне покарання за ч. 1 ст. 332 КК замість умовного – саме так закінчилася справа № 153/1184/25 для мешканця Вінниччини. Чоловік намагався допомогти знайомому перетнути державний кордон поза пунктом пропуску, а в підсумку отримав три роки позбавлення волі. Без жодних послаблень. Верховний Суд 16 червня 2026 року залишив це рішення без змін, і тепер варто розібратися, чому.
Що сталося того липневого вечора
4 липня 2025 року, близько 21:00, двоє чоловіків рухалися лісом у прикордонній смузі неподалік села Михайлівка Могилів-Подільського району. Вони прямували до річки Дністер – саме по ній проходить лінія державного кордону з Молдовою. План був простий: перепливти річку й опинитися на іншому боці. Але десь о 21:40 обох затримали прикордонники.
Слідство встановило: один із чоловіків сприяв іншому в незаконному перетині кордону. І робив це в період дії воєнного стану, коли виїзд чоловікам призовного віку за межі України заборонений. Саме це стало підставою для обвинувачення за ч. 1 ст. 332 Кримінального кодексу України – незаконне переправлення осіб через державний кордон.
До речі, зверніть увагу на одну красномовну деталь. Жоден із затриманих так і не пояснив, навіщо двом дорослим чоловікам рухатися лісом до кордону, якщо не для його незаконного перетину. Людина, яка має законне право виїхати за кордон, іде через пункт пропуску, а не пробирається крізь хащі в прикордонній смузі.
Два суди – два різних рішення
Ямпільський районний суд Вінницької області у вересні 2025 року визнав обвинуваченого винним і призначив йому три роки позбавлення волі. Але тут же застосував ст. 75 Кримінального кодексу України – звільнив від відбування покарання з випробуванням. Іспитовий строк – два роки. Простіше кажучи: суд сказав «винен», але за ґрати не відправив. Дав шанс виправитися без ізоляції від суспільства.
Прокурора це не влаштувало. Він подав апеляційну скаргу, і Вінницький апеляційний суд 10 листопада 2025 року змінив вирок. Три роки позбавлення волі залишилися, але тепер – без жодного іспитового строку. Реальне відбування покарання. Саме це рішення й оскаржив захисник у касації.
На чому наполягав захист
Захисник у касаційній скарзі навів одразу кілька аргументів, які, на його думку, свідчили про незаконність рішення апеляції. Давайте розглянемо основні.
По-перше, він стверджував, що апеляційний суд порушив принцип безпосередності дослідження доказів. За логікою захисту, суд другої інстанції не мав права змінювати фактичні обставини, не провівши власного судового слідства.
По-друге, апеляція не врахувала наявність на утриманні засудженого малолітньої дитини. І не визнала цю обставину пом’якшуючою.
По-третє – і це, мабуть, найцікавіше – захисник наполягав: апеляційний суд вийшов за межі обвинувачення. Мовляв, у формулюванні обвинувачення не було прямої вказівки на те, що спроба перетнути кордон пов’язана саме із забороною виїзду для чоловіків призовного віку. А суд узяв це до уваги.
По-четверте, захист уважав безпідставним визнання воєнного стану обтяжуючою обставиною. Аргумент: незрозуміло, яким чином воєнний стан полегшив чи сприяв учиненню злочину.
І нарешті, сторона захисту посилалася на те, що суд не замовив досудову доповідь органу пробації, хоча це мало б допомогти об’єктивно оцінити особу засудженого.
Що на це сказав Верховний Суд
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду послідовно відхилила всі ці доводи. І ось чому.
Щодо безпосередності дослідження доказів. Суд нагадав: справа в першій інстанції розглядалася за скороченою процедурою – у порядку ч. 3 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України. Обвинувачений повністю визнав вину, і суд досліджував докази в обмеженому обсязі. В апеляції прокурор оскаржував лише призначене покарання, а не фактичні обставини. Клопотань про повторне дослідження доказів жодна зі сторін не заявляла. Тож апеляційний суд діяв у межах своїх повноважень.
Тут важливий момент, який часто випускають з уваги. Якщо ви не заперечуєте проти скороченого розгляду в першій інстанції, а потім не просите про повторне дослідження доказів в апеляції – ви фактично погоджуєтеся з тим, що суди працюють із тими самими матеріалами. Претензії про порушення безпосередності в такій ситуації виглядають щонайменше непереконливо.
Щодо малолітньої дитини. Апеляційний суд знав про цю обставину і врахував її – але не як пом’якшуючу, а як таку, що характеризує особу засудженого. І це не одне й те саме. Суд має право вирішувати, які обставини визнавати пом’якшуючими, а які – ні. Наявність дитини не скасовує факту злочину і не зменшує його суспільної небезпеки. Вона просто показує, що перед нами людина з сімейними обов’язками, але це не привід для м’якшого вироку в усіх випадках.
А тепер про воєнний стан як обтяжуючу обставину. Верховний Суд висловився гранично чітко: люди, які незаконно переправляють чоловіків через кордон поза пунктами пропуску, фактично використовують умови воєнного стану. Логіка проста: саме воєнний стан запровадив обмеження на виїзд, саме ці обмеження створили попит на незаконні послуги. Не було б обмежень – не було б такого масового попиту на «допомогу» з перетином кордону.
Крім того, під час воєнного стану прикордонна служба працює з колосальним навантаженням. Вона одночасно протидіє диверсійним загрозам, забезпечує контроль за переміщенням осіб і вантажів – і паралельно змушена виявляти десятки, якщо не сотні спроб незаконного перетину кордону. Частина ресурсів відволікається на оборонні завдання. У таких умовах кожен незаконний перетин – це додатковий удар по і без того розтягнутій системі.
Чесно кажучи, причинно-наслідковий зв’язок тут очевидний. Не було б воєнного стану – не було б такої кількості охочих нелегально виїхати за кордон. Не було б попиту – не було б і пропозиції «допомогти» за гроші чи з інших мотивів.
Що стосується досудової доповіді – тут усе ще простіше. Призначення такої доповіді є правом суду, а не обов’язком. І вирішується це питання на стадії підготовчого судового засідання. У цій справі жоден з учасників – включно зі стороною захисту – не просив суд замовити досудову доповідь. Згадали про неї лише в апеляції. За таких умов говорити про порушення Кримінального процесуального кодексу України немає жодних підстав.
І останнє – щодо суперечностей у вироку апеляції. Верховний Суд їх просто не побачив. Рішення апеляційного суду було однозначним: скасувати звільнення від покарання та призначити реальне позбавлення волі. І захист, до речі, це чудово розуміє – адже саме проти цього він і подавав касаційну скаргу.
Чому це рішення має значення
Справа № 153/1184/25 – це не просто історія одного невдалого переправлення через Дністер. Це сигнал від Верховного Суду: реальне покарання за ч. 1 ст. 332 КК у період воєнного стану – не виняток, а закономірність. Апеляційні суди, переглядаючи вироки з іспитовим строком у таких категоріях справ, мають усі підстави замінювати умовне засудження на реальне.
І ще один момент, який варто зафіксувати. Суд чітко артикулював, чому саме воєнний стан є обтяжуючою обставиною у справах про незаконне переправлення через кордон. Не тому, що так захотілося, а тому, що існує прямий зв’язок між правовим режимом воєнного стану і сплеском таких злочинів. Ця аргументація тепер може використовуватися в інших аналогічних справах, і це суттєво посилює позицію обвинувачення.
Окремо зверніть увагу на процесуальний аспект. Скорочений розгляд у першій інстанції – це зручно і швидко, але він має свою ціну. Погодившись на нього, сторона захисту суттєво обмежує свої можливості для оскарження фактичних обставин у майбутньому. Верховний Суд цього разу нагадав про це досить прямо.
Врешті, постанова від 16 червня 2026 року підтверджує просту, але важливу істину. Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 332 КК, хоч і належить до нетяжких злочинів, однак у період війни набуває зовсім іншого звучання. Сприяння незаконному перетину кордону під час воєнного стану – це не просто порушення правил. Це дії, які безпосередньо зачіпають обороноздатність країни та безпеку її кордонів. І суди це враховують.