Скасування наказу про призов під час мобілізації – те, чого найчастіше домагаються військовозобов’язані в судах. Але чи достатньо просто надіслати заяву про відстрочку, щоб зупинити призов? Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду у справі №340/7943/25 показує: не завжди.
Що просив позивач
Чоловік оскаржував наказ начальника територіального центру комплектування №1070 від 26 жовтня 2025 року. Саме цим документом його призвали на військову службу під час мобілізації та відправили до військової частини. Представниця позивача просила визнати наказ протиправним і скасувати його.
Логіка була така. 15 жовтня 2025 року чоловік надіслав голові комісії ТЦК заяву про відстрочку. Підстава – пункт 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»: батько з інвалідністю ІІ групи. За трекінгом Укрпошти відправлення вручили 21 жовтня. А 26 жовтня з’явився наказ про призов. Оскільки сім календарних днів на розгляд ще не минули і рішення по суті не було, адвокатка наполягала: призивати не мали права.
Що відповідав ТЦК
Територіальний центр із позовом не погодився. Ключовий аргумент: заяву надсилали голові комісії одного відділу, а призов оформлював інший, який цієї заяви не бачив і не розглядав. На думку відповідача, підстав для скасування наказу про призов під час мобілізації не було.
Паралельно військово-лікарська комісія 25 жовтня 2025 року визнала чоловіка придатним до служби, довідка №2025-1025-1739-3444-7. Цей висновок у справі ніхто не оспорював.
Факти, які встановив суд
Суд дослідив документи й побачив картину дещо іншу, ніж у позові. Так, заява про відстрочку справді надійшла до комісії 21 жовтня 2025 року. Але її не «підвісили». Вже 23 жовтня комісія провела засідання і протоколом №154 ухвалила рішення про відмову в наданні відстрочки.
Причина відмови – не лише формальність. За реєстрами з’ясувалося: у батька з інвалідністю є дружина, яка не є військовозобов’язаною і за законом зобов’язана утримувати чоловіка. Позивач не надав доказів, що ця жінка сама потребує постійного догляду, має інвалідність, перебуває під арештом чи відбуває покарання. А норма пункту 13 працює лише за умови відсутності інших невійськовозобов’язаних осіб, зобов’язаних утримувати людину з інвалідністю.
Про відмову позивача повідомили листом від 29 жовтня 2025 року. Але призов на той час уже відбувся – 26 жовтня.
Відстрочка і звільнення – не одне й те саме
Тут варто зупинитися, бо саме на цьому будується вся мотивація суду. Право на відстрочку від призову та право на звільнення з військової служби – різні правові категорії. Відстрочка виникає до того, як людина стала військовослужбовцем, і регулюється статтею 23 Закону №3543-XII. А звільнення з’являється вже після набуття статусу військовослужбовця і під час воєнного стану можливе лише з підстав, прямо перелічених у статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» №2232-XII.
Суд підкреслив: реалізувати право на відстрочку можна лише активною дією самої людини і лише до моменту набуття статусу військовослужбовця. Схожу позицію Верховний Суд висловлював у постанові від 18 січня 2024 року у справі №280/6033/22. Саме тому вимога про скасування наказу про призов під час мобілізації не могла спиратися лише на факт поданої заяви.
Чому гарантія з Порядку №560 не спрацювала
Ключове місце в позові – норма Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року №560. Пункт 60 цього документа справді містить важливе правило: до ухвалення комісією рішення військовозобов’язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації.
Адвокатка прочитала це буквально: раз рішення немає, призивати не можна. Суд такий підхід не підтримав. На його думку, ця гарантія діє тоді, коли процедура розгляду справді запущена: уповноважений орган отримав заяву з документами і почав її опрацьовувати.
А в цій справі процедуру не лише запустили, а й завершили до наказу про призов. 21 жовтня заява надійшла, 23 жовтня комісія відмовила. На 26 жовтня жодного незавершеного розгляду не існувало – була конкретна відмова. Тому правових підстав утриматися від призову у відповідача не було.
І ще один акцент. Комісія не могла розглянути те, що до неї не дійшло. Суд наголосив: обов’язок ухвалити рішення виникає з дати надходження заяви та документів. Поки заяви немає, немає й предмета адміністративного розгляду.
Хто і що має доводити
Окремий блок рішення присвячений доказам. За статтями 72-77 Кодексу адміністративного судочинства України у справах про оскарження рішень суб’єкта владних повноважень правомірність свого рішення доводить відповідач. Але обставини, на яких ґрунтується позов, доводить позивач. Не можна перекладати на іншу сторону обов’язок спростовувати те, що ти сам не підтвердив належними доказами.
Суд послався й на практику Верховного Суду – постанови від 6 червня 2024 року у справі №400/1217/23, від 20 червня 2024 року у справі №400/249/23 та від 6 серпня 2024 року у справі №400/10311/23. У них ідеться про те саме: тягар доведення підстав позову лежить на позивачеві.
ТЦК свій обов’язок виконав – надав протокол комісії, повідомлення про відмову, довідку ВЛК, наказ про призов. Причин вважати ці документи неналежними суд не знайшов.
Межі правової визначеності
Розмірковуючи про верховенство права, суд згадав Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005. Правова визначеність і правова передбачуваність потрібні, щоб людина могла планувати свої дії та розраховувати на законні очікування.
Але законні очікування виникають не з повітря. Вони прив’язані до конкретного юридичного факту – поданої й зареєстрованої заяви. Якщо розгляд завершився відмовою ще до призову, людина не може спиратися на процедурну гарантію, яка призначена для періоду очікування рішення.
Суд також нагадав, що процес призову тривалий, складається з послідовних юридично значущих дій і залежить від поведінки самого військовозобов’язаного. Посилання на практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення «Серявін та інші проти України» та «Руїс Торіха проти Іспанії», тут підкріплюють думку: суд має обґрунтувати рішення, але не зобов’язаний відповідати на кожен аргумент.
Що з цього видно на практиці
Історія показує кілька речей одночасно. По-перше, сама лише подана заява про відстрочку не створює безстрокового імунітету від призову. По-друге, долю справи вирішують строки й документи: коли заява надійшла, коли комісія ухвалила рішення, коли з’явився наказ. По-третє, підставу для відстрочки потрібно не тільки заявити, а й довести, зокрема відсутність інших невійськовозобов’язаних осіб, зобов’язаних утримувати особу з інвалідністю.
Якщо комісія відмовила, цю відмову можна оскаржити в судовому порядку – такий шлях прямо передбачений Порядком №560. Іноді доцільніше битися саме за скасування протиправної відмови, а не за скасування наказу про призов, який з’явився після неї. А ще краще – подавати заяву завчасно, з повним пакетом доказів і підтвердженням дати вручення, щоб питання про відстрочку вирішилося до того, як у ТЦК почнуть готувати мобілізаційні документи.
У справі №340/7943/25 суд відмовив у позові повністю. Тому скасування наказу про призов під час мобілізації в такій ситуації стало для позивача недосяжним. Судові витрати сторони не понесли, тож їх розподіл не проводився. Рішення можна оскаржити до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів.