Скасування постанови ТЦК – тема, яка сьогодні хвилює багатьох військовозобов’язаних. Справа № 703/3919/26, розглянута Смілянським міськрайонним судом Черкаської області, дає чудовий приклад того, як принцип презумпції невинуватості працює на практиці. Коли немає доказів – немає й відповідальності. Звучить просто, але в реальному житті все набагато складніше.
Уявіть собі звичайний ранок. Ви відкриваєте банківський додаток – і бачите, що рахунок заблоковано на 37 719 гривень, а зверху ще й арешт на кошти. Жодних попереджень, жодних листів, жодних дзвінків. Саме так 9 червня 2026 року один із військовозобов’язаних дізнався, що на нього накладено штраф. І не якийсь там символічний – 17 000 гривень.
Передісторія була така. Ще 23 квітня 2026 року ТВО начальника районного територіального центру комплектування виніс постанову №914 за частиною 3 статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Суть порушення: чоловік нібито не з’явився 19 січня 2026 року о 9:00 за повісткою №6104497 для уточнення даних, необхідних для визначення призначення військовозобов’язаного на особливий період.
Як ТЦК обґрунтовував штраф
За версією ТЦК, повістку направили рекомендованим повідомленням ще 21 грудня 2025 року. Але вона не дійшла до адресата – 29 грудня повернулася назад із відміткою Укрпошти про те, що особа за вказаною адресою не проживає. На цій підставі ТЦК вирішив: оповіщення відбулося, людина про виклик знала, але не з’явилася – отже, штраф.
Але тут криється одразу кілька проблем. І суд їх помітив.
По-перше, сам військовозобов’язаний категорично заперечував факт отримання повістки. І що цікаво – в тексті оскаржуваної постанови це прямо зафіксовано: людина пояснила, що повістку не отримувала. Тобто позиція громадянина була відома ще на етапі розгляду справи в ТЦК.
По-друге, сторона позивача стверджувала, що безпосередній розгляд справи за присутності військовозобов’язаного взагалі не проводився. Жодної відмітки про вручення постанови на самому документі немає. Копію не надсилали поштою, наручно не передавали.
Що каже закон про процедуру оповіщення
Тут варто розібратися детальніше. Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (затверджений постановою КМУ №560 від 16 травня 2024 року) – основний документ, який регулює виклик військовозобов’язаних.
Пункт 34 цього Порядку вимагає: повістка надсилається засобами поштового зв’язку рекомендованим поштовим відправленням з описом вкладення та повідомленням про вручення. Це не просто формальність. Опис вкладення підтверджує, що в конверті була саме повістка, а не щось інше. Повідомлення про вручення фіксує, отримав лист адресат чи ні.
Далі – пункт 41. Він роз’яснює, що вважати належним підтвердженням оповіщення. Варіантів три: день, коли людина фактично отримала лист; день, коли в поштовому повідомленні з’явилася відмітка про відмову від отримання; або день, коли оператор зафіксував відсутність особи за адресою задекларованого чи зареєстрованого місця проживання.
Здавалося б – якщо повістка повернулася з відміткою «не проживає», то оповіщення відбулося? Не зовсім. Бо сам факт такої відмітки ще треба довести. А з цим у справі виникли серйозні труднощі.
Чого не вистачило для законного штрафу
Коли справа дійшла до суду, ТЦК взагалі не подав відзиву на позов. Жодного документа, жодного заперечення, жодного клопотання. Суд чекав достатній строк, але відповідач просто проігнорував процес. І суд розглянув справу за наявними матеріалами – це право надане частиною 2 статті 175 КАС України.
Але навіть якби відзив і надійшов, ситуація з доказами була відверто слабкою. Матеріали справи не містили ані самого поштового відправлення, ані копії конверта з відміткою, ані опису вкладення. Навіть адреса, за якою нібито надсилалася повістка, не була документально підтверджена.
Іншими словами, єдиним «доказом» правопорушення слугувала сама оскаржувана постанова. А в ній просто описано, що повістка повернулася. Але ж постанова – це рішення про наслідки, а не доказ самого порушення. Цю правову позицію підтвердив Верховний Суд ще у постанові від 26 квітня 2018 року у справі №338/1/17.
Крім того, суд помітив ще один нюанс. В оскаржуваній постанові йшлося про порушення абзацу 2 частини 1 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» – тобто про обов’язок з’явитися для визначення призначення на особливий період. Але ж повістка стосувалася уточнення даних. А це – обов’язок, передбачений частиною 3 тієї ж статті. Простіше кажучи, навіть правова підстава для штрафу була сформульована некоректно.
Протокол про адміністративне правопорушення, до речі, теж не складався. Так, частина 6 статті 258 Кодексу України про адміністративні правопорушення дозволяє в окремих випадках виносити постанову без протоколу. Але тільки за наявності підтвердних документів про отримання особою виклику. А таких документів, як ми вже з’ясували, не було.
Чому суд став на бік позивача
Суд керувався кількома фундаментальними принципами. Перший – обов’язок доказування правомірності рішення лежить на тому, хто його виніс (частина 2 статті 77 КАС України). Другий – усі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на користь особи. Це закріплено і в Конституції, і в практиці Верховного Суду (зокрема, у постанові від 8 липня 2020 року у справі №463/1352/16-а).
Третій момент – обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях. А в цій справі все якраз на припущеннях і трималося: мовляв, раз повістка повернулася з відміткою – значить, людина знала про виклик. Але жодного реального підтвердження цьому ТЦК не надав.
Скасування постанови ТЦК у цій конкретній справі відбулося саме через відсутність належних доказів. 3 серпня 2026 року суд ухвалив рішення: постанову №914 визнати незаконною та скасувати, провадження у справі закрити через відсутність складу правопорушення. Крім того, на користь позивача з бюджетних асигнувань ТЦК стягнули 1 664 гривні судового збору.
Іронія ситуації ще й у тому, що чоловік дізнався про штраф випадково – через блокування банківського рахунку. Якби не це, він міг би взагалі не знати про існування постанови. А там і до примусового стягнення недалеко.
Ця історія добре ілюструє, що навіть у період воєнного стану процедура має значення. Кожен документ, кожна відмітка, кожен підпис – усе це не бюрократичні дрібниці, а гарантія того, що рішення приймається на підставі фактів, а не припущень. І коли ТЦК не може підтвердити навіть факт відправлення повістки, розраховувати на законність штрафу не доводиться.