Уявіть: людина підписує довіреності, а за ними її будинок, земельні ділянки та квартиру дарують… власній матері. Згодом вона заявляє – мене насильно тримали в реабілітаційному центрі, психологічно тиснули, і я не розуміла, що роблю. Саме таку історію нещодавно розглядав Верховний Суд, і вона – чудова нагода розібратися, як на практиці працює стаття 231 ЦК України.
Ця норма Цивільного кодексу України дозволяє визнати недійсним правочин, вчинений проти справжньої волі людини – через фізичний чи психічний тиск. Звучить зрозуміло. Але коли доходить до суду, починаються запитання: а що саме вважати тиском? Хто має доводити? Чи обов’язково потрібен вирок у кримінальній справі? Верховний Суд у постанові від 01 квітня 2026 року (справа № 404/8754/21) розставив важливі акценти.
Що сталося: коротко про суть спору
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до своєї матері ОСОБА_3 та повіреного ОСОБА_2. Вона вимагала визнати недійсними довіреності від 05 серпня 2019 року та від 20 вересня 2019 року, а також три договори дарування нерухомості, укладені на користь матері.
Чому? Позивачка стверджувала, що з 25 червня до 08 листопада 2019 року її примусово утримували в ГО «Наркологічний Центр «Вибір». Там, за її словами, на неї тиснули психологічно, робили уколи невідомими препаратами і змушували підписувати документи, змісту яких вона навіть не знала. Довіреності нібито були підписані саме за таких обставин.
Але в матеріалах справи відкрилися й інші факти. Перебуваючи в центрі, ОСОБА_1 власноруч заповнювала документи про участь у програмі реабілітації, нотаріально посвідчувала згоди на виїзд дітей за кордон, здійснювала господарські платежі й навіть лікувалася в медичному центрі «Меділенд» – тобто вільно пересувалася. Приватний нотаріус підтвердив, що посвідчував довіреності особисто за участю ОСОБА_1.
Два суди – два протилежні рішення
Суд першої інстанції (Кіровський районний суд м. Кіровограда) у позові відмовив. Логіка була такою: добровільність перебування в центрі підтверджена документами, позивачка активно діяла в той період, жодних доказів примусу немає.
Апеляційний суд пішов іншим шляхом і позов задовольнив частково. Визнав довіреності й договори дарування недійсними на підставі статті 231 ЦК України. Ключовий аргумент – формування волі позивачки відбувалося за втручання стороннього фактора: вона була без зв’язку, не знала про місцезнаходження дітей і чоловіка, хвилювалася за здоров’я. Це, на думку апеляції, і є психологічне насильство.
Ось тут Верховний Суд і сказав своє вагоме слово.
Три складові, без яких стаття 231 ЦК України не працює
Для визнання правочину недійсним через насильство потрібно довести не просто «мені було страшно» чи «на мене тиснули». Суди мають встановити три конкретні обставини:
– факт застосування фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони або третьої особи;
– що правочин вчинили проти справжньої волі;
– причинний зв’язок між тиском і самим правочином.
Якщо хоч один елемент не доведений – стаття 231 ЦК України не застосовується. І саме на позивача покладається тягар доказування. Це не суд має шукати докази тиску – це ви маєте їх надати.
Крім того, Верховний Суд нагадав давню позицію: насильство не обов’язково має бути підтверджене вироком у кримінальній справі. Достатньо будь-яких належних доказів. Але вони мусять бути.
Чому апеляція помилилася
Верховний Суд досить жорстко розкритикував рішення апеляційного суду. По-перше, апеляція просто проігнорувала докази, які ретельно дослідив суд першої інстанції. Не спростувала їх, не дала їм іншої оцінки – просто оминула увагою.
По-друге, висновок про психологічний тиск базувався виключно на поясненнях самої позивачки. Тоді як у справі були: висновок почеркознавчої експертизи (підписи належали ОСОБА_1), показання нотаріуса, документи про добровільну участь у програмі реабілітації, докази вільного пересування позивачки.
І от ключове: сам факт перебування в реабілітаційному центрі, зміна звичного ритму життя, відсутність телефону – усе це не є психологічним насильством у розумінні статті 231 ЦК України. Верховний Суд чітко сказав: «саме лише проходження позивачкою курсу психосоціальної реабілітації, за встановлених у цій справі обставин, не свідчить про застосування до неї психологічного насильства з боку відповідачів».
А як щодо батька?
Окремо суд оцінив роль батька позивачки – ОСОБА_6. Він справді брав участь у переговорах щодо довіреностей, наполягав на їх підписанні. Але чи є це тиском? Сам факт участі родича в переговорах, без належних доказів примусу, не утворює підстав для статті 231 Цивільного кодексу України.
Це важливий момент для розуміння межі між «переконуванням» і «тиском». Не кожна наполеглива розмова – насильство.
Чому рішення першої інстанції встояло
Суд першої інстанції зробив головне: повно і всебічно дослідив усі докази, надав їм оцінку і зробив логічні висновки. Він не просто повірив одній стороні, а співставив пояснення з документами. Тому Верховний Суд скасував постанову апеляції і залишив у силі рішення першої інстанції – у позові відмовлено, довіреності й договори дарування залишаються дійсними.
Колегія суддів на чолі з Луспеником Д. Д. фактично підтвердила: коли апеляція скасовує обґрунтоване рішення без належного спростування доказів – це помилка, яку касація виправить.
Практичний висновок із цієї справи простий, але його часто ігнорують. Якщо ви стверджуєте, що підписали документ під тиском – готуйте докази. І не просто розповідь про те, як вам було страшно. Потрібні факти: хто тиснув, коли, за яких обставин, як це пов’язано з конкретним правочином. Без цього стаття 231 Цивільного кодексу України залишиться красивою теорією, яка не допоможе повернути втрачене майно.