Уявіть ситуацію: людина обвинувачується у злочині, але з моменту його вчинення минуло понад десять років. Строки давності у кримінальному провадженні спливли, захисник подає клопотання про закриття справи. Чи повинен суд перед цим досліджувати докази та встановлювати, чи справді обвинувачений скоїв злочин? Саме це питання стало ключовим у справі № 758/6166/22, яку розглядав Верховний Суд 12 лютого 2025 року. І відповідь, яку дав суд касаційної інстанції, розставляє всі крапки над «і».
Обставини справи: що сталося
Фабула справи доволі типова для багатьох кримінальних проваджень, які тягнуться роками. Обвинуваченому інкримінували два кримінальні правопорушення: незаконне перешкоджання проведенню зборів та перевищення службових повноважень працівником правоохоронного органу. Обидва, за версією слідства, були вчинені 30 листопада 2013 року.
Кваліфікація виглядала так: ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ст. 340 Кримінального кодексу України (далі – КК України) та ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 365 КК України. Кримінальне провадження внесли до Єдиного реєстру досудових розслідувань аж 1 листопада 2021 року – майже через вісім років після подій.
На стадії судового розгляду захисники обвинуваченого заявили клопотання: строки давності минули, просимо закрити провадження. Обвинувачений цю позицію підтримав і дав згоду на звільнення від кримінальної відповідальності саме з цієї підстави.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Подільський районний суд міста Києва 27 лютого 2024 року клопотання задовольнив. Логіка була простою й математично вивіреною.
Стаття 340 КК України (в редакції станом на 30.11.2013) передбачала покарання до п’яти років позбавлення волі. За класифікацією це злочин середньої тяжкості, отже строк давності – п’ять років. Він сплив ще 30 листопада 2018 року.
Частина 2 статті 365 КК України передбачала від трьох до восьми років позбавлення волі. Це вже тяжкий злочин, а строк давності тут – десять років. Він сплив 30 листопада 2023 року.
Жодних доказів переривання чи зупинення строків давності матеріали справи не містили. Суд закрив кримінальне провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), а цивільні позови потерпілих залишив без розгляду. Процесуальні витрати на експертів відніс на рахунок держави.
Київський апеляційний суд 23 липня 2024 року залишив це рішення без змін. І ось тоді прокурор та представник потерпілих подали касаційні скарги.
Аргументи сторони обвинувачення та потерпілих
У чому ж була суть претензій? Прокурор наполягав: суд, звільняючи особу від відповідальності за ст. 49 КК України, навіть не встановив, чи мало місце саме діяння і чи винен у ньому обвинувачений. На думку прокурора, стаття 49 КК України вимагає двох обов’язкових умов – вчинення особою кримінального правопорушення та сплив строків давності. А місцевий суд визначив лише другу умову.
Представник потерпілих додав: в ухвалі суду першої інстанції взагалі не зазначено, які докази досліджувалися і які обставини вони встановлюють. А це вже пряме порушення п. 2 ч. 1 ст. 372 КПК України. Також представник вказував, що процесуальні витрати безпідставно віднесли на державу замість стягнення з обвинуваченого.
Обидві сторони сходилися в головному: апеляційний суд формально відмахнувся від їхніх доводів і не виправив помилок першої інстанції.
Позиція Верховного Суду: коли винуватість не має значення
Верховний Суд із такими аргументами не погодився. І його мотивація варта того, щоб розібрати її детально.
Ключовий момент – специфіка самого інституту звільнення від кримінальної відповідальності за строками давності. Суд касаційної інстанції наголосив: вирішення питання про винуватість або невинуватість особи при застосуванні ст. 49 КК України законом не передбачено. І це не випадковість, а глибинна логіка процесу.
Уявіть собі: строки давності у кримінальному провадженні для того й існують, щоб на певному етапі держава втрачала право карати – незалежно від того, винна людина чи ні. Якби суд щоразу мусив досліджувати всі докази по суті, перш ніж закрити справу через давність, сам цей інститут втратив би сенс. Навіщо тоді строки давності, якщо все одно доводиться проходити повноцінний судовий розгляд?
Суд першої інстанції, за логікою Верховного Суду, діяв правильно: отримав клопотання від сторони захисту, переконався, що обвинувачений згоден на звільнення саме з цієї підстави, заслухав думку потерпілих (які, до речі, висловили заперечення), перевірив, чи справді минули строки – і закрив провадження. Більшого від нього закон не вимагав.
До речі, Верховний Суд послався на власну усталену практику. У постанові від 19 листопада 2019 року (справа № 345/2618/16) вже було сформульовано: звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов’язком суду, якщо є обставини, передбачені ч. 1 ст. 49 КК України, і обвинувачений дає на це згоду. А об’єднана палата Касаційного кримінального суду в постанові від 12 вересня 2022 року (справа № 203/241/17) чітко роз’яснила: згода особи на закриття справи через давність не тотожна визнанню вини й жодним чином не підтверджує винуватість. Інакше це суперечило б презумпції невинуватості – статті 62 Конституції України та статті 17 КПК України.
Процесуальні витрати та цивільні позови: що вирішив суд
Окремо Верховний Суд роз’яснив долю процесуальних витрат. Логіка тут така: за ч. 2 ст. 124 КПК України витрати на експерта стягуються з обвинуваченого лише у разі ухвалення обвинувального вироку. Якщо ж провадження закривається через сплив строків давності – витрати відносять на рахунок держави. Саме так, до речі, вирішила об’єднана палата у згаданій справі № 203/241/17.
Щодо цивільних позовів потерпілих – їх залишили без розгляду, але це не кінець історії. Верховний Суд нагадав: закриття кримінального провадження через давність не звільняє особу від обов’язку відшкодувати шкоду. Просто це питання вирішується вже в порядку цивільного, а не кримінального судочинства. Позивачі можуть подати окремий позов – і це прямо передбачено законом.
Чому це рішення важливе
Постанова Верховного Суду у справі № 758/6166/22 підтвердила те, що практикуючі юристи знали й раніше, але щоразу викликало дискусії в конкретних провадженнях. Суд не зобов’язаний проводити повноцінне дослідження доказів, якщо на момент розгляду клопотання строки давності вже об’єктивно минули. Достатньо встановити сам факт спливу цих строків – і все, провадження підлягає закриттю.
Водночас варто пам’ятати: суд не може зробити це з власної ініціативи. Потрібне клопотання сторони захисту та обов’язкова згода обвинуваченого. Без цих двох складових механізм ст. 49 КК України не запускається.
Цікаво, що строки давності у кримінальному провадженні розраховуються від дати вчинення діяння, зазначеної в обвинувальному акті, а не від якоїсь іншої дати. Тобто суд бере ту дату, яку вказав прокурор, і від неї веде відлік. Якщо сторона обвинувачення вважає, що злочин вчинено в інший день – це вже питання до обвинувального акта, а не до процедури звільнення за давністю.
Практичний висновок для захисту очевидний: якщо у вашій справі строки давності добігають кінця або вже минули – клопотання про закриття провадження на підставі ст. 49 КК України має бути одним із перших процесуальних кроків. І суд, як підтвердив Верховний Суд, зобов’язаний розглянути його невідкладно.