Уявіть ситуацію: ви дієте за довіреністю від імені чоловіка, здаєте його нерухомість в оренду, отримуєте гроші, витрачаєте їх на утримання майна – а потім суд зобов’язує вас повернути кожну копійку. Саме так трапилося у справі № 922/4587/13 (922/2765/25), яка дійшла до Верховного Суду. Розберімося, чому представництво за довіреністю не стало рятівним щитом і який висновок має значення для кожного, хто бере участь у справах про банкрутство.
З чого все почалося
Історія тягнеться ще з грудня 2013 року, коли Господарський суд Харківської області визнав фізичну особу-підприємця Бабича І. Ю. банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру. У власності боржника перебували нежитлові будівлі загальною площею 2883,1 кв. м, що знаходилися в іпотеці банку.
У жовтні 2020 року Бабич видав довіреність своїй дружині. Документ давав їй широкі повноваження: представляти інтереси, укладати договори найму (оренди), отримувати гроші за цивільно-правовими угодами. Довіреність діяла три роки – до жовтня 2024-го.
Оренда, яка принесла майже 900 тисяч
Маючи на руках довіреність, дружина банкрута уклала три договори оренди на частини нерухомого майна. Перший – у вересні 2021 року з ТОВ «Ін Форс Груп» на 400 кв. м із щомісячною платою 20 000 грн. Другий – у липні 2022 року з фізичною особою на 170 кв. м за 11 050 грн на місяць. Третій – у січні 2024 року з тим самим орендарем уже на 300 кв. м за 20 000 грн щомісяця.
Загалом за період оренди дружина отримала від орендарів 890 786,14 грн: 509 096,77 грн від товариства та 381 689,37 грн від фізичної особи-орендаря. І ось тут криється головна проблема – всі ці кошти осіли в неї, а не потрапили до ліквідаційної маси банкрута.
Чому ліквідатор пішов до суду
Арбітражний керуючий Кошовський С. В., призначений ліквідатором у справі про банкрутство, звернувся з позовом до дружини боржника. Він вимагав визнати всі три договори оренди недійсними та стягнути з неї 890 786,14 грн безпідставно отриманих коштів.
Логіка позивача була такою: з моменту визнання боржника банкрутом розпоряджатися майном ліквідаційної маси має виключно керуючий реалізацією. Жодних повноважень на укладення договорів оренди в дружини не було, навіть попри наявність довіреності. А отримані кошти – це дохід від використання майна банкрута, тож вони мають бути повернуті до ліквідаційної маси на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
К слову, дружина заперечувала: мовляв, вона діяла в інтересах чоловіка, кошти витрачала на комунальні послуги, податки та утримання приміщень, а самі договори укладалися задля збереження майна.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Господарський суд Харківської області у січні 2026 року повністю задовольнив позов. Визнав договори недійсними та стягнув з дружини всю суму. Аргументація: оспорювані правочини укладені з порушенням статей 59, 61 Кодексу України з процедур банкрутства, а кошти набуті без достатньої правової підстави.
Апеляційний суд частково змінив рішення. Він відмовив у визнанні договорів недійсними – з тієї причини, що позов у цій частині пред’явлено до неналежного відповідача. Дружина була лише представником, а не стороною договорів. До того ж орендарів не залучили як співвідповідачів.
А от рішення про стягнення безпідставно отриманих коштів з представника – залишили в силі. І саме це стало предметом касаційного оскарження.
Позиція Верховного Суду: представництво не рятує
У касаційній скарзі дружина наполягала на ключовому аргументі: вона діяла за довіреністю від імені Бабича І. Ю., тож усі права й обов’язки за правочинами належать саме йому. Вона не може бути кінцевим набувачем і не повинна відповідати за кондикційним зобов’язанням.
Верховний Суд із таким підходом не погодився. І ось чому.
По-перше, стаття 131 Кодексу України з процедур банкрутства чітко каже: з моменту визнання боржника банкрутом розпорядження всіма правами щодо майна, включеного до ліквідаційної маси, здійснює керуючий реалізацією. Тобто навіть сам боржник уже не мав права здавати майно в оренду, не кажучи вже про його представника.
По-друге, суди встановили факт: гроші отримала саме дружина, вона ж ними розпорядилася на власний розсуд. Матеріали справи не містять доказів передачі коштів безпосередньо банкруту. А відсутність правової підстави для набуття цих грошей – якраз той випадок, коли спрацьовує стаття 1212 Цивільного кодексу України.
Чесно кажучи, тут важливий момент: суд розмежував питання представництва та кондикційного зобов’язання. Норми статей 239 та 241 ЦК України регулюють, на кого покладаються права й обов’язки за правочином. Але вони не звільняють представника від обов’язку повернути безпідставно отримане майно. Адже кондикція – це позадоговірний спосіб захисту, і для нього не має значення, чи діяла особа від свого імені чи від імені довірителя.
Кошти повертаються до ліквідаційної маси
Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення. Рішення про стягнення 890 786,14 грн на користь ліквідаційної маси боржника набрало законної сили. Аргументи про те, що кошти витрачалися на утримання майна, сплату податків та комунальних послуг, не спрацювали. Суд зауважив: дружина разом з іншими особами, які несли витрати на збереження майна, мають право звернутися як поточні кредитори в межах справи про неплатоспроможність і отримати задоволення своїх вимог у встановленій черговості. Але це не звільняє від обов’язку повернути всю суму отриманих орендних платежів.
І ще один практичний висновок із цієї справи: бездіяльність арбітражного керуючого, якщо вона мала місце, не є підставою для відмови в позові про стягнення безпідставно отриманих коштів. Учасники справи про банкрутство можуть окремо оскаржити дії чи бездіяльність керуючого реалізацією – це інший процесуальний механізм, який не впливає на долю кондикційної вимоги.
Дана справа формує важливий орієнтир: інститут представництва не є універсальним захистом від майнової відповідальності. Якщо особа отримала кошти від використання майна, яке входить до ліквідаційної маси, вона не зможе сховатися за довіреністю. Керуючий реалізацією має повне право вимагати повернення цих грошей безпосередньо від набувача – незалежно від того, чи діяв він як представник власника.