Стягнення шкоди за незаконну порубку дерев – тема, яка рідко залишає байдужими тих, хто працює з лісом. Суми відшкодувань можуть сягати мільйонів гривень, і одна судова помилка здатна дорого обійтися лісокористувачу. Саме така історія трапилася у справі № 906/1325/25, де Верховний Суд сказав своє вагоме слово.
Коротко про суть конфлікту. Державна екологічна інспекція Поліського округу провела позапланову перевірку ДП «Радомишльський лісгосп АПК» у серпні 2021 року. Інспектори виявили, що під час санітарних рубок підприємство зрубало 235 дерев, яких не було в лісорубних квитках. Ідеться про сироростучі сосни, берези й акацію – дерева, які не призначалися до вирубування. Загальна сума збитків, за підрахунками інспекції, склала 1 750 529,83 грн.
Господарський суд Житомирської області позов задовольнив повністю. Апеляція залишила рішення без змін. Здавалося б – усе очевидно. Та лісгосп подав касаційну скаргу, і ось тут починається найцікавіше.
Що ж не сподобалося Верховному Суду?
Найголовніший докір стосувався того, як суди попередніх інстанцій оцінювали докази. Точніше – як вони їх не оцінювали. Відповідач ще у відзиві на позов наголошував: кримінальне провадження № 12021060450000137, відкрите за фактом службової недбалості посадовців лісгоспу, було закрите. І закрите з дуже показової причини – слідчий не знайшов самої події кримінального правопорушення. Тобто складу злочину просто не було.
Логіка захисту проста: якщо слідство не виявило навіть події правопорушення, то про яку незаконну порубку дерев може йтися в цивільному спорі? Чи принаймні – цю постанову слідчого варто було б уважно вивчити і зіставити з іншими доказами.
І ось тут суди першої та апеляційної інстанцій, за висновком Верховного Суду, продемонстрували надмірний формалізм. Перша інстанція просто сказала: слідчий – самостійна фігура, його рішення нас не стосується. Апеляція взагалі заявила, що закриття кримінального провадження не має юридичного значення для цивільно-правового спору, бо лісокористувач усе одно відповідає за охорону лісу.
Звучить переконливо? Можливо. Але Верховний Суд подивився на ситуацію інакше.
Що таке стандарт вірогідності доказів і чому він тут спрацював
Суд касаційної інстанції нагадав базові правила доказування, закріплені в Господарському процесуальному кодексі України. Кожен доказ потрібно оцінювати окремо, а потім – у сукупності з іншими. Жоден доказ не має наперед встановленої сили. Якщо сторона надає документ, який може суттєво вплинути на результат справи, суд зобов’язаний його дослідити, а не відмахнутися формальними фразами.
Колегія суддів на чолі з І. Бенедисюком звернула увагу на принципову річ. У постанові слідчого йшлося про відсутність події кримінального правопорушення. А це означає: слідство дійшло висновку, що службові особи лісгоспу діяли в межах своїх повноважень і не допускали недбалості. Хіба такий документ можна просто проігнорувати? Верховний Суд вважає, що ні.
До речі, тут важливий момент щодо стандарту доказування. У господарському процесі діє стандарт «вірогідності доказів». Це коли суд зважує аргументи обох сторін і визначає, чия позиція виглядає переконливіше. Недостатньо просто надати якийсь доказ – треба, щоб він переважив доводи опонента. А коли суд взагалі не розглядає ключовий доказ сторони, про яку змагальність може йти мова?
Скаржник посилався й на інші процесуальні порушення. Зокрема, на те, що суди фактично відтворили у своїх рішеннях виключно позицію екологічної інспекції, залишивши аргументи лісгоспу без належної уваги. Верховний Суд не став оцінювати всі доводи – для скасування рішень вистачило вже встановлених порушень.
Що цікаво: суд касаційної інстанції не сказав, що лісгосп не винен. Він сказав інше: нижчі суди не дослідили справу належним чином. І це ключова відмінність.
Чому лісокористувач не завжди винен автоматично
Для розуміння контексту варто згадати, що Лісовий кодекс України дійсно покладає на постійних лісокористувачів обов’язок охороняти ліс від незаконних рубок. Статті 86 та 89 цього кодексу прямо про це говорять. І судова практика справді виходить із того, що лісокористувач відповідає за шкоду, завдану на його території, навіть якщо рубали не його працівники. Але це не означає, що можна ігнорувати докази, які ставлять під сумнів сам факт незаконної порубки дерев.
Крім того, Лісовий кодекс України вимагає, щоб спеціальне використання лісових ресурсів здійснювалося за лісорубними квитками. І позивач наполягав, що 235 дерев зрубали поза межами дозволів. Однак відповідач стверджував протилежне – що обсяги рубок не перевищували дозволених, а деревина відповідала даним лісорубних квитків. Розібратися в цьому протиріччі суди якраз і не змогли, бо не дали належної оцінки всім доказам у сукупності.
Чесно кажучи, позиція Верховного Суду виглядає цілком логічною. Коли на кону стоїть понад 1,7 мільйона гривень, кожен доказ має значення. А постанова про закриття кримінального провадження через відсутність події злочину – це не якась другорядна формальність. Це документ, який може повністю змінити картину справи.
Що далі?
Справу № 906/1325/25 передано на новий розгляд до Господарського суду Житомирської області. Суду першої інстанції доведеться заново дослідити всі обставини, включно з постановою слідчого, і дати їм виважену оцінку. Чи зміниться рішення – покаже час. Але одне можна сказати точно: цей кейс ще раз підтверджує, що у спорах про відшкодування шкоди довкіллю формальний підхід неприпустимий. Суд зобов’язаний чути обидві сторони і зважувати кожен аргумент, а не ховатися за загальними фразами про охорону природи.
І наостанок – про неприємний, але показовий нюанс. Уявіть собі: підприємство вже пройшло дві судові інстанції, витратило час, гроші на адвокатів, і лише на третьому колі з’ясувалося, що його ключові докази навіть не розглянули як слід. Це нагадування для всіх учасників процесу: іноді варто йти до кінця, навіть коли здається, що справа безнадійна.
