Мирні переговори між Україною та Росією знову опинилися під питанням. Президент США Дональд Трамп назвав Володимира Зеленського «не тією людиною», з якою варто мати справу. Причина, за його словами, одна: український президент «не хоче договарюватися» про завершення війни з країною-агресором Росією.
«Він не хоче договарюватися. Він каже, що хоче домовитися, але це не так. Я не великий прихильник Зеленського», – сказав Трамп про президента України.
Окремо лідер США зауважив, що Україна та РФ «зрештою прийдуть до якогось урегулювання, але не за Зеленського». Тобто йдеться не про відмову від самої ідеї домовленостей, а про те, з ким саме Вашингтон готовий їх укладати.
Для Києва це сигнал цілком практичний. Від США залежать поставки зброї, розвіддані та санкційний тиск. Коли ключовий партнер публічно ставить під сумнів готовність української влади до мирних переговорів, питання вже не в тональності, а в наслідках.
Що насправді означає «не хочуть договарюватися»
Фраза звучить просто, проте за нею ховається ціла конструкція. Домовленість – це не настрій і не бажання, а текст: хто, що, коли і в якій послідовності робить.
Будь-які серйозні перемовини мають три обов’язкові складові: предмет, формат і мандат. Предмет – про що саме домовляються: припинення вогню, відведення військ, статус територій. Формат – хто сидить за столом і хто виступає посередником. Мандат – чи має представник право ставити підпис.
Якщо бодай одна складова не узгоджена, розмова перетворюється на обмін заявами для преси. Саме тому «не хочу договарюватися» і «не приймаю умови» – різні речі, хоч на слух вони майже однакові.
Правова рамка: чому не все вирішує бажання сторін
Статут ООН забороняє застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності держави. Це пункт 4 статті 2. Виняток один – право на самооборону, закріплене в статті 51.
Звідси випливає незручна для будь-яких швидких рішень істина. Домовленість, яка закріплює наслідки агресії, конфліктує з базовими нормами міжнародного права. Підписати такий документ можна, а от визнати його легітимним – значно складніше.
Тут важливий і ще один шар. Навіть якщо сторони сядуть за стіл, сам факт розмови ще нічого не означає. Юридична вага з’являється лише тоді, коли є зобов’язання, строки та механізм контролю за виконанням.
Будапештський меморандум: чому про нього згадують знову
У 1994 році Україна відмовилася від ядерної зброї. В обмін на це США, Велика Британія та Росія дали їй запевнення безпеки, зафіксовані в Будапештському меморандумі.
Далі починається нюанс, який часто загублюється в дискусіях. Меморандум – це політичне зобов’язання, а не договір з автоматичним механізмом примусу. Запевнення в ньому радше політичні, ніж жорсткі юридичні гарантії.
Саме тому Київ у будь-якому майбутньому документі наполягає на реальних гарантіях безпеки, а не на черговій декларації про наміри.
Якими бувають гарантії безпеки на практиці
Форм тут не так багато. Двосторонній договір, ратифікований парламентами обох країн. Членство в оборонному союзі. Присутність миротворчої місії з чітким мандатом.
Кожен варіант має ціну. Двосторонній договір можна розірвати. Членство вимагає згоди всіх учасників союзу. Миротворці потребують згоди сторін конфлікту та правил застосування зброї.
Різниця між папером і реальністю завжди в одному: хто і чим готовий підкріпити свої слова, якщо їх порушать.
Тиск на одну сторону не дорівнює миру
Спокуса проста: натиснути на слабшого, щоб швидко отримати підпис. Але підпис, здобутий під тиском, довго не тримається. Документ, який не відображає баланс інтересів, розсипається за першої ж нагоди.
Історія це вже показувала. Мінські домовленості 2014 і 2015 років підписали, проте не виконали. Причина не в браку бажання, а в різному розумінні порядку кроків: що робити першим – припинення вогню, вибори чи повернення контролю над кордоном.
Ось чому в перемовинах вирішує не декларація, а послідовність дій і механізм перевірки. Без них будь-який текст залишається просто папером.
Хто має право ставити підпис
Ще один шар – легітимність. Домовлятися може лише той, хто має мандат від держави та суспільства. Це не формальність, а умова того, що рішення визнають і виконуватимуть усередині країни.
Звідси й суперечки про вибори, повноваження та представництво, які регулярно спливають у риториці про мирні переговори. За кожною такою суперечкою стоїть просте питання: чия підпис матиме вагу після завершення війни.
Посередник не буває без інтересів
Посередництво завжди виглядає як нейтральна послуга. Насправді в будь-якого медіатора є власні інтереси: економічні, політичні, безпекові.
Це не робить посередника непридатним. Але змінює оптику. Коли Вашингтон каже, що Україна та РФ «прийдуть до урегулювання», варто розуміти: він має на увазі власне бачення цього урегулювання і власний графік.
Тому тиск на Київ і тиск на Москву ніколи не бувають симетричними. Питання лише в тому, наскільки це враховують, коли сідають за стіл.
На що дивитися далі
Поки що маємо заяви, а не процес. Але заяви теж мають вагу, бо формують очікування і тиск на всі сторони.
Орієнтуватися варто на конкретні речі:
- чи з’явиться узгоджений формат перемовин і хто в ньому братиме участь;
- чи йтиметься лише про припинення вогню або про політичне врегулювання;
- чи згадають у будь-якому проєкті документа гарантії безпеки для України;
- чи передбачать механізм перевірки виконання домовленостей;
- хто саме матиме право підпису від кожної зі сторін.
Для України головне питання не в тому, кого люблять у Вашингтоні, а в тому, що стоятиме в тексті документа. Підпис перевіряють не настроєм, а буквами на папері.