Закон № 2114-IX багато хто сприйняв як індульгенцію – мовляв, тепер можна зберігати будь-яку зброю та боєприпаси без дозволу. Але Верховний Суд у справі № 461/3474/22 чітко показав: це зовсім не так. Історія, про яку піде мова, – не просто сухий судовий прецедент. Це реальна життєва ситуація, яка може торкнутися кожного, хто мав справу зі зброєю чи боєприпасами до початку повномасштабної війни.
Що сталося: фабула справи
Головний спеціаліст одного з відділів Управління Служби безпеки України у Львівській області (назвемо його пан М.) у травні 2019 року повернувся зі службового відрядження із зони АТО. Разом із собою він привіз до Львова боєприпаси: три пачки патронів до автомата Калашникова калібру 5,45×39 мм (по 30 штук у кожній) та дві пачки патронів до пістолета Макарова калібру 9×18 мм (по 16 штук).
За правилами, ці боєприпаси треба було здати до відділу господарського забезпечення. Але пан М. цього не зробив. Він залишив патрони у себе вдома – у квартирі у Львові. Минуло майже три роки.
1 березня 2022 року, вже під час повномасштабного вторгнення, у квартирі пана М. провели невідкладний обшук – у межах іншого кримінального провадження. І виявили ті самі боєприпаси. Результат – обвинувачення за частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України (незаконне придбання та зберігання бойових припасів без передбаченого законом дозволу).
Личаківський районний суд м. Львова 9 грудня 2022 року визнав пана М. винуватим і призначив 3 роки позбавлення волі. Щоправда, на підставі статті 75 Кримінального кодексу України його звільнили від відбування покарання з випробуванням – іспитовий строк 1 рік. Тобто за грати він не сів, але судимість отримав.
На що сподівався захист
Захисник пана М. подав апеляцію, а після її відхилення – касаційну скаргу до Верховного Суду. Аргументи були серйозні, і кожен із них вартий окремої уваги.
По-перше, Закон № 2114-IX «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України», ухвалений 3 березня 2022 року. Захисник наполягав: цей закон має зворотну дію в часі, бо він фактично скасовує кримінальну відповідальність за зберігання бойових припасів без дозволу. Мовляв, сам закон і є тим дозволом.
По-друге, добровільна здача. Пан М. зателефонував своєму колезі – майору СБ України – і повідомив про виявлені набої. Хіба це не підпадає під частину 3 статті 263 КК, яка звільняє від відповідальності того, хто добровільно здав зброю чи боєприпаси органам влади?
По-третє, крайня необхідність. В Україні воєнний стан, повномасштабне вторгнення, і зберігання патронів – це ж, по суті, підготовка до захисту держави. Хіба стаття 39 Кримінального кодексу України не передбачає звільнення від відповідальності за дії, вчинені в стані крайньої необхідності?
Логіка ніби переконлива. Але Верховний Суд послідовно розбив кожен із цих аргументів.
Чому Закон № 2114-IX не декриміналізує старі боєприпаси
Тут важливий хронологічний момент, на який звернув увагу суд. Пан М. незаконно придбав боєприпаси у травні 2019 року – тобто злочин було вчинено задовго до ухвалення Закону № 2114-IX. Сам закон набрав чинності 7 березня 2022 року – вже після того, як обшук відбувся і патрони вилучили.
Крім того, цей закон регулює отримання зброї та боєприпасів цивільними особами відповідно до порядку, встановленого МВС України. А в цій справі йдеться про боєприпаси, які були отримані хоч і законно для виконання службових завдань, але які особа зобов’язана була здати після повернення з відрядження. Не здав – отже, з цього моменту володіння стало незаконним.
Іншими словами: Закон № 2114-IX не легалізує боєприпаси, якими особа заволоділа протиправно до його прийняття. Він створює новий, окремий механізм для цивільних – отримати зброю через МВС і використовувати її для відсічі агресії. Але не «відмиває» старі порушення.
Дзвінок колезі – це ще не добровільна здача
Чесно кажучи, момент із телефонним дзвінком викликає найбільше співчуття. Людина виявила в себе патрони, зателефонувала знайомому майору СБУ, повідомила про знахідку. Здавалося б – ось вона, добровільна здача.
Але Верховний Суд чітко розмежував два поняття. Добровільна здача – це коли особа, маючи реальну можливість і далі зберігати боєприпаси, за власною волею передає їх відповідному органу. Тобто фізично віддає. Або принаймні повідомляє про місцезнаходження тих предметів, про які органам влади невідомо – і після цього відбувається їх вилучення.
А дзвінок знайомому, який до того ж займається аналітичною роботою і не має стосунку до зберігання зброї, – це лише виявлення наміру. Не більше. Тим паче що свідок (той самий майор) на суді заявив: він такої розмови навіть не пригадує.
Суд окремо підкреслив: адресатом повідомлення має бути особа, уповноважена приймати відповідні заяви, реєструвати їх і забезпечувати вилучення предметів. Колега-аналітик такою особою не є.
Крайня необхідність: чому це не спрацювало
Аргумент про крайню необхідність виглядає найслабшим при уважному прочитанні. Стаття 39 КК передбачає: шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, не є злочином лише тоді, коли небезпеку не можна було усунути іншими засобами. Це ключове.
У пана М. було майже три роки – з травня 2019-го до березня 2022-го – щоб законно здати боєприпаси. Він цього не зробив. Зберігання патронів у квартирі не було вимушеним, крайнім і останнім засобом захисту від якоїсь конкретної загрози. Воєнний стан ввели 24 лютого 2022 року, а до того моменту жодних перешкод для здачі боєприпасів не існувало.
Головний юридичний нюанс: триваючий злочин
Колегія суддів наголосила на важливому аспекті, який часто випадає з уваги неюристів. Злочин за частиною 1 статті 263 КК у частині зберігання боєприпасів є триваючим. Це означає, що «злочинний стан» триває безперервно – від моменту, коли особа почала незаконно зберігати предмети, до моменту, коли вона добровільно їх здала або коли їх вилучили правоохоронці.
У цій справі злочин розпочався у травні 2019 року і завершився 1 березня 2022 року – в момент обшуку та вилучення. І весь цей проміжок часу пан М. вчиняв кримінальне правопорушення. Саме тому посилання на закон, ухвалений у березні 2022-го, не могло спрацювати: на момент набрання ним чинності злочин уже було припинено втручанням правоохоронців.
Крім того, варто пам’ятати про презумпцію знання закону. Пан М. у суді пояснив: він думав, що здасть патрони пізніше, коли отримуватиме зброю, і йому їх одразу видадуть назад. Але це – класична юридична помилка. Незнання закону, як відомо, не звільняє від відповідальності. І Верховний Суд прямо про це нагадав.
Що це означає для звичайної людини
Ситуація пана М. – не унікальна. В Україні чимало людей, які після початку війни виявили в себе старі запаси патронів, мисливську зброю без документів або інші предмети, обіг яких обмежений. І багато хто помилково думає, що воєнний стан автоматично все легалізує.
Не легалізує. Якщо ви маєте зброю чи боєприпаси, якими заволоділи незаконно до 24 лютого 2022 року – хоч за день до вторгнення – Закон № 2114-IX вас не захистить. Єдиний спосіб уникнути проблем – це добровільна здача до органів влади. Причому не дзвінок знайомому, а офіційна передача з відповідною фіксацією.
Справа № 461/3474/22 стала важливим маркером: Верховний Суд не дав розширеного тлумачення Закону № 2114-IX і чітко окреслив його межі. Це закон для нових реалій, а не інструмент для ретроактивного виправдання старих порушень.