Народний депутат Олександр Качура запропонував кардинально змінити підхід до мобілізації в Україні. Він переконаний, що замість територіальних центрів комплектування (ТЦК) армію мають поповнювати через систему рекрутингу. Така заява прозвучала на тлі численних скарг на роботу військкоматів, і це варто обговорити без зайвого офіціозу — просто як із колегою за горнятком кави.
Уявіть собі: людина отримує повістку, приходить до ТЦК, а далі починається квест, про який ходять легенди. Хтось розповідає про примусову доставку просто з вулиці, хтось — про те, як із тяжким діагнозом «чомусь» визнають придатним до служби. Качура зібрав цілу низку таких сигналів: заяви про побиття, проблеми на військово-лікарських комісіях, мобілізація чоловіків, які за станом здоров’я мали б бути далеко від передової. І це не просто плітки — про подібні ситуації говорять і самі військові. Командири на місцях іноді розводять руками: до підрозділу прибуває людина, чий організм відверто не готовий до навантажень, а ти маєш із цим працювати.
Звідки ж узялися ТЦК і чому їхня діяльність викликає стільки суперечок? До 2022 року вони називалися військовими комісаріатами й займалися звичним обліком резервістів. Після повномасштабного вторгнення навантаження різко зросло, а разом із ним — кількість нарікань. Система мобілізації через ТЦК побудована так: оновлення даних, медогляд, рішення комісії, розподіл до частини. Ніби логічний ланцюжок, але на практиці часто виходить інакше. Коли обсяг роботи перевищує людські можливості, починаються збої: десь поспіхом оформлюють документи, десь не заглиблюються в медичну історію. Як наслідок — люди, які не мали б опинитися в окопах, отримують зброю до рук.
Крім того, суто психологічно примус рідко дає добрий результат. Уявіть, що вас зобов’язують робити те, до чого ви внутрішньо не готові. Так, закон є закон, і обов’язок захищати країну ніхто не скасовував. Але коли мобілізація перетворюється на лотерею — пощастить із ТЦК чи ні, — довіра тане швидше, ніж сніг навесні.
Саме тому Качура наголошує на альтернативі — рекрутингу. Якщо спростити до суті, рекрутинг — це добровільне залучення людини до війська через контракт. Людина сама обирає спеціальність, підрозділ, проходить співбесіду, а вже потім складає присягу. Для неї це усвідомлений вибір, а не наказ, який застав зненацька. Для армії — мотивований боєць, який розуміє, куди й навіщо йде. Такий підхід уже частково працює: в Україні діють рекрутингові центри, можна знайти вакансію на сайтах, підписати контракт одразу з бригадою. Але наразі це радше доповнення до мобілізації, а не її заміна.
Тут важливий момент: ліквідувати ТЦК — не означає залишити країну без системи комплектування. Йдеться про зміну механізму. Якщо уявити державу як організм, то ТЦК зараз — це штучний клапан, який іноді працює з перебоями. А рекрутинг більше схожий на здорову судинну систему: кров надходить туди, де вона потрібна, без зайвого тиску. Критики можуть заперечити: а що робити з тими, хто не хоче йти добровільно? Чи не призведе це до нестачі людей? Питання відкриті, але дискусія вже вийшла за межі кулуарів.
З юридичного погляду будь-яка трансформація потребує змін до профільного закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Депутатський заклик — це поки що політична позиція, яка має перетворитися на законопроєкт, пройти комітети, голосування. До того моменту, незалежно від гостроти критики, ТЦК продовжать діяти у звичному режимі. Крім того, не можна забувати, що значна частина теперішніх скандалів — це не лише вади системи, а й людський чинник: хтось не витримав навантаження, хтось свідомо порушив процедуру. Жоден механізм не застрахований від помилок, але хороший механізм зводить їх до мінімуму.
До речі, чи замислювалися ви, що якість мобілізації напряму впливає не тільки на боєздатність, а й на ставлення суспільства до війська? Якщо люди бачать, що до лав ЗСУ потрапляють ті, кому там не місце, вони починають сумніватися в справедливості всього процесу. Військові ж стикаються з тим, що мусять витрачати час і сили на адаптацію того, хто фізично не витримує навіть базової підготовки. Качура фактично озвучив те, що давно обговорюють у професійному середовищі: мобілізація має бути не конвеєром, а розумним добором.
Якщо придивитися до закордонного досвіду, то в багатьох країнах армія комплектується переважно за контрактом, а призов або відсутній, або виконує другорядну роль. Україна, звісно, перебуває в особливих умовах — повномасштабна війна вимагає швидких рішень і великої кількості людей. Проте навіть за таких обставин можна поступово змістити акцент із «треба закрити цифри» на «треба знайти того, хто дійсно готовий і здатен воювати». І для цього зовсім не обов’язково мати розгалужену мережу ТЦК.
Крім чисто практичного боку, є ще один нюанс: довіра. Без неї будь-яка державна інституція приречена на саботаж — нехай не активний, але мовчазний. Коли громадяни читають новини про черговий скандал із побиттям у військкоматі, вони не поспішають оновлювати свої дані. Виникає замкнене коло: план треба виконувати, методи стають жорсткішими, суспільство реагує ще більшим спротивом. І отут ідея рекрутингу виглядає спробою розірвати це коло, запропонувавши дорослі, партнерські стосунки замість вертикалі примусу.
Нардеп Качура не перший, хто порушує цю тему, але його заява знову підсвітила ключову дилему: чи можлива в нинішніх реаліях мобілізація, яка не викликатиме суцільного обурення? Відповідь, швидше за все, не буде однозначною. Бо навіть ідеальний на папері рекрутинг потребує часу, ресурсів і політичної волі. Та коли війна триває, зволікати з пошуком кращих рішень — це теж своєрідний ризик.