Туреччина висунула ініціативу щодо припинення ударів по суднах у Чорному морі – і це офіційно підтвердив речник Кремля Дмитро Пєсков. У вівторок, 22 вересня, він визнав, що така пропозиція справді обговорювалася під час зустрічі Володимира Путіна з Реджепом Таїпом Ердоганом, а згодом навіть “фігурувала у відповідному дипломатичному листуванні”. Звучить як технічна деталь, але насправді за нею ховається цілий пласт міжнародного права, морських гарантій і спроба повернути хоч якусь передбачуваність у регіон, де щодня ризикують життям екіпажі цивільних суден.
Давайте одразу розставимо акценти. Ініціатива щодо припинення ударів по суднах у Чорному морі – це не просто дипломатичний жест. Йдеться про спробу створити зону, вільну від атак на торговельне судноплавство. А це вже територія, де стикаються норми гуманітарного права, морські конвенції та суто практичні безпекові розрахунки. Коли Пєсков каже про “дипломатичне листування”, він фактично підтверджує: сторони рухаються не лише в площині політичних заяв, а й обмінюються конкретними формулюваннями, які в майбутньому можуть лягти в основу угоди.
Ключове питання, яке одразу спадає на думку: чому Туреччина взагалі вийшла з цією ідеєю? Відповідь варто шукати не лише в політичних інтересах Анкари, а й у правовому каркасі, який регулює проходи через Чорне море. Монтре-конвенція 1936 року дає Туреччині особливий статус – вона контролює протоки Босфор і Дарданелли. Саме тому будь-яка ескалація в акваторії, що загрожує цивільному судноплавству, б’є безпосередньо по турецьких інтересах. А після того, як у липні 2023 року Росія вийшла із “зернової угоди”, ризики для суден зросли в рази.
Тут важливо згадати, що “зернова угода” (або Чорноморська зернова ініціатива) базувалася на двох окремих документах, підписаних із Туреччиною та ООН. Кожен із них містив гарантії безпечного коридору, а міжнародне гуманітарне право вимагало від сторін утримуватися від нападів на об’єкти, необхідні для виживання цивільного населення. Припинення ударів по суднах у Чорному морі в межах нової турецької пропозиції, по суті, намагається відновити такий самий рівень захисту, але вже без повноцінної угоди – принаймні на першому етапі.
Чому це юридично цікаво? Бо будь-яка подібна домовленість потребує чітких критеріїв: які саме судна не можна атакувати, хто і як підтверджуватиме їхній цивільний статус, який механізм моніторингу діятиме. Без цих деталей обіцянка “не бити по суднах” залишається порожньою декларацією. І коли Пєсков згадує про дипломатичне листування, це сигнал, що такі формулювання зараз “обкатують” – можливо, навіть із залученням міжнародних посередників.
Водночас варто розуміти, що просте припинення ударів по суднах не вирішує проблеми мінування акваторії. Під час активної фази війни обидві сторони встановлювали морські міни, і навіть якщо домовитися про неатакування цивільних кораблів, залишається питання безпечного фарватеру. Юридично тягар розмінування покладається на ту сторону, яка встановила міни, проте в умовах збройного конфлікту практичне виконання цього зобов’язання часто затягується на роки.
Туреччина як ініціатор пропозиції щодо припинення ударів по суднах у Чорному морі, схоже, виходить із логіки поступової деескалації. Спершу створити хоча б часткові гарантії безпеки для торговельного флоту, а потім уже працювати над ширшим перемир’ям. Такий підхід не суперечить міжнародному праву, але й не вписується у класичне поняття “припинення вогню” – це, скоріше, адресна гуманітарна домовленість. До речі, схожі прецеденти вже були: під час Другої світової війни сторони іноді домовлялися про тимчасове призупинення атак на госпітальні судна або судна Червоного Хреста навіть без загального перемир’я.
Якщо подивитися на реакцію Кремля уважно, то слова Пєскова звучать обережно. Він підтвердив факт обговорення, але не сказав нічого про згоду. Це типова дипломатична гра: Росія не відкидає ініціативу, щоб не псувати відносини з Туреччиною, однак і не поспішає брати на себе конкретні зобов’язання. Тим паче, що будь-яка письмова домовленість про припинення ударів по суднах у Чорному морі може бути використана проти неї ж, якщо з’являться докази порушень.
Окремий правовий пласт – це статус суден під прапорами третіх країн. Поточна турецька ініціатива не уточнює, чи стосуватиметься заборона атак виключно суден під прапором України та Росії, чи також суден, що прямують до українських портів під іншими прапорами. А це принципово. Міжнародне морське право захищає свободу судноплавства у відкритому морі, але під час війни діють норми збройного конфлікту, які дозволяють законні військові цілі. Якщо корабель перевозить зброю – він втрачає імунітет цивільного об’єкта. Отже, без надійного механізму верифікації жодна сторона не погодиться на сліпі гарантії.
Саме тому дипломатичне листування, про яке згадав Пєсков, має вагу. Воно дає змогу узгодити критерії, які не потраплять одразу в публічний простір, але можуть стати основою для меморандуму. І це не просто бюрократична тяганина – від цих деталей залежить, чи буде хоч якась безпека для моряків, які зараз щодня ризикують, перевозячи зерно, добрива й інші життєво важливі вантажі.
Звісно, залишається головний виклик – довіра. Жодна зі сторін не вірить одна одній, і це зрозуміло. Тому в юридичних конструкціях, які обговорюють, імовірно, фігурують інструменти контролю: спільний координаційний центр, інспекції третіх сторін, системи автоматичної ідентифікації суден (AIS). Припинення ударів по суднах у Чорному морі без прозорого моніторингу матиме сенсу не більше, ніж джентльменська угода в барі о другій ночі. Тому наступним кроком після визнання факту переговорів мала б стати конкретизація саме таких контрольних механізмів.
Хочеться вірити, що цього разу сторони не обмежаться лише “дипломатичним листуванням”. Бо кожен день без гарантій для цивільного флоту – це нові ризики для глобальної продовольчої безпеки. І тут уже не про політику, а про звичайну людську логіку: доки судна тонуть, а моряки гинуть, потрібні не листування, а конкретні правила, які дотримуються обидві сторони. Турецька ініціатива щодо припинення ударів по суднах у Чорному морі – це хоча б спроба нагадати, що навіть під час війни є речі, які мають бути поза зоною ураження.