Один удар ножем, завданий навмання через плече, – і ось ви вже обвинувачений за ч. 2 ст. 121 КК, а не за ст. 119 КК. Саме таку ситуацію розглядав Верховний Суд у справі № 373/1916/21, і його правова позиція змушує замислитися багатьох, хто вважає, що слова «я ж не хотів убивати» автоматично означають необережність.
Давайте розберемо цю історію без зайвого юридичного пафосу.
Що сталося тієї ночі
Травень 2021 року, близько першої години ночі. Жінка та її співмешканець удома, обоє добряче випили – згодом експертиза покаже 2,4 та 2,96 проміле відповідно. Сварка на побутовому ґрунті, нецензурна лайка, образа. У якийсь момент жінка бере зі столу ніж із лезом 6 сантиметрів і, сидячи спиною до чоловіка, розвертається й завдає один удар навідмаш – не цілячись, просто в бік потерпілого, який стояв праворуч позаду неї.
Удар прийшовся в грудну клітку. Ніж пройшов між ребрами, пробив серцеву сорочку, стінку лівого шлуночка. Через 10 хвилин чоловік помер.
Спочатку слідство кваліфікувало дії жінки за ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України – умисне вбивство. Але суд першої інстанції, дослідивши всі докази, перекваліфікував обвинувачення на ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу України – умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого. Жінка отримала 8 років позбавлення волі.
Засуджена з таким вироком не погодилася. Її позиція: удару завдано навмання, вона не цілилася в життєво важливі органи, потерпілий після удару навіть якийсь час пересувався кімнатою. А отже, на її думку, це мало бути вбивство через необережність – ст. 119 КК. Різниця в санкціях між цими двома статтями колосальна, тому ставки в цьому спорі були надзвичайно високі.
У чому суть юридичної дилеми
Тут важливий момент. І ч. 2 ст. 121 КК, і ст. 119 КК стосуються ситуацій, коли смерть настала, але прямого умислу на вбивство не було. Проте між ними є ключова відмінність – форма вини.
Ч. 2 ст. 121 КК – це так звана подвійна (змішана) форма вини. Щодо тілесних ушкоджень діє умисел: людина свідомо б’є ножем, розуміючи, що це заподіє шкоду здоров’ю. Водночас щодо смерті – необережність: не хотіла вбивати, але легковажно розраховувала уникнути такого наслідку або просто свідомо його допускала.
Ст. 119 КК – це повністю необережний злочин. Жодного умислу на заподіяння будь-якої шкоди. Наприклад, штовхнув людину під час гри, вона невдало впала й померла – ось це справжня необережність. Жодного наміру травмувати.
Ключове питання, яке вирішував Верховний Суд: чи можна вважати, що жінка, завдаючи удару ножем навмання, не мала умислу на заподіяння тілесних ушкоджень? Іншими словами – чи є удар ножем у бік людини, хай навіть не дивлячись на неї, необережним діянням?
Чому суд не погодився із засудженою
Суд першої інстанції, а за ним апеляція та касація, проаналізували кілька важливих факторів.
Перше – знаряддя. Ніж із лезом 6 см. Це не іграшка, не виделка, не випадковий предмет. Взявши ножа і замахнувшись ним у бік людини, навіть не дивлячись на неї, особа свідомо допускає, що може завдати поранення. Це і є непрямий умисел щодо тілесних ушкоджень.
Друге – локалізація удару та його сила. Грудна клітка – зона життєво важливих органів. Удар виявився достатньо сильним, щоб пробити шкіру, м’язи, пройти крізь серцеву сорочку і вразити серце. Такі наслідки не настають від легкого дотику.
Третє – поведінка після завдання удару. Жінка не вжила жодних заходів, щоб уникнути тяжких наслідків чи хоча б мінімізувати їх. Не викликала швидку, не намагалася допомогти.
Суд дійшов чіткого висновку: вона діяла з непрямим умислом. Усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій і свідомо допускала заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому, який перебував поза полем її зору. Отже, кваліфікація за ч. 2 ст. 121 КК є правильною. Відповідати треба за той результат, який фактично настав.
Що ще оскаржувала засуджена – і чому безуспішно
Касаційна скарга була досить об’ємною. Жінка намагалася поставити під сумнів практично все – від показань свідків до сертифікатів повірки алкотестера.
Показання свідків вона назвала неправдивими. Однак суд зазначив: свідки були попереджені про кримінальну відповідальність за ст. 384 КК, їхні слова послідовні й узгоджуються з іншими доказами. Жодного обвинувального вироку стосовно них за завідомо неправдиві показання немає. Голослівні звинувачення без доказів – не аргумент.
Висновки експертиз засуджена вважала необ’єктивними. Але всі вони проведені уповноваженими фахівцями з попередженням про кримінальну відповідальність. Висновки чіткі, науково обґрунтовані, містять детальний опис досліджень. Сама по собі незгода з результатами – не підстава для їх скасування.
Цікаво, що під час розгляду справи в першій інстанції ні засуджена, ні її захисник не заявляли клопотань про призначення додаткових чи повторних експертиз. Це суттєво послабило їхню позицію в апеляції та касації.
Претензії до судово-психіатричної експертизи теж відхилили. Засуджена наполягала, що її провели надто пізно – через два місяці після затримання, а не одразу, та ще й без залучення психолога й психотерапевта. Суд відповів просто: закон не вимагає проводити таку експертизу негайно або в день затримання. Двомісячний строк – цілком нормальний для збору матеріалів і призначення комісійного дослідження.
Окремо засуджена сперечалася щодо стану алкогольного сп’яніння – мовляв, сертифікатів повірки алкотестера не долучено, біологічні матеріали для лабораторного дослідження не відбирали. Верховний Суд пояснив, що чинний Кримінальний процесуальний кодекс України не зобов’язує експертну установу додавати сертифікати повірки внутрішнього лабораторного обладнання до кожного висновку.
Щодо покарання: 8 років – це багато чи мало
Санкція ч. 2 ст. 121 КК передбачає від 7 до 10 років позбавлення волі. Суд призначив 8 років – практично мінімум. При цьому було враховано дві обтяжуючі обставини: вчинення злочину у стані алкогольного сп’яніння та щодо особи, з якою винна перебуває у близьких відносинах. Пом’якшуючих обставин суд не встановив.
Засуджена у своїй касаційній скарзі одночасно просила і скасувати судові рішення з направленням справи на новий розгляд, і пом’якшити покарання за ст. 69 КК. Але це взаємовиключні вимоги – не можна водночас вимагати перегляду справи заново і зміни вироку. Тому й цей аргумент не спрацював.
Крім того, Верховний Суд нагадав свою усталену позицію: застосування ст. 69 КК – це право, а не обов’язок суду, і для цього потрібна сукупність справді виняткових обставин. У цій справі таких не знайшлося.
Що справді важливо зрозуміти з цього рішення
Ця справа – показовий приклад того, як працює принцип: відповідаєш за той результат своїх дій, який фактично настав. Якщо ви берете в руки ніж і завдаєте удару в бік людини – байдуже, дивилися ви на неї в цей момент чи ні – ви свідомо допускаєте заподіяння тілесних ушкоджень. А далі вже дивимося на наслідки.
Касаційний суд у цій справі вкотре нагадав про межі своїх повноважень. Касація – це суд права, а не факту. Він не переоцінює докази, не допитує свідків, не викликає експертів. Усе це робиться на рівні першої та апеляційної інстанцій. І якщо там не заявили обґрунтованих клопотань про повторні експертизи чи додаткові допити – у касації надолужити втрачене вже неможливо. Саме тому активність захисту на ранніх стадіях процесу має вирішальне значення.
Ще один практичний момент. Алкогольне сп’яніння суди враховують як обтяжуючу обставину цілком реально. Спроби оскаржити її через технічні нюанси на кшталт відсутності сертифікатів повірки алкотестера в матеріалах справи майже ніколи не спрацьовують.
Коли йдеться про побутовий конфлікт із ножем, навіть один-єдиний удар навмання може коштувати восьми років свободи. Тверезий розрахунок тут потрібен задовго до того, як рука потягнеться до столу.