Удари Сил оборони України 25 і в ніч на 26 вересня 2026 року припали на важливі військові об’єкти російської армії. Про це в суботу, 26 вересня, повідомив Генеральний штаб ЗСУ.
Перша ціль – Сєвєродонецьк на Луганщині. Там уражено склад боєприпасів. Друга – район Семенівського на Донеччині, де уражено радіолокаційну станцію П-18 Терек.
На перший погляд, ці об’єкти між собою нічого спільного не мають. Склад – це ящики зі снарядами, радар – це антена й електроніка. Але в реальній війні вони працюють в одній зв’язці. Склад дає російським підрозділам чим стріляти. Радар дає їм картину неба.
Що таке П-18 Терек
П-18 Терек – мобільна двокоординатна радіолокаційна станція метрового діапазону. Простими словами, це пересувна установка, яка шукає повітряні цілі й визначає, де саме вони перебувають.
Далі вона передає ці координати засобам протиповітряної оборони. Тобто без радара зенітний комплекс просто не знає, куди йому дивитися й по чому працювати.
Метровий діапазон означає довші радіохвилі, ніж у більшості сучасних станцій. Такий підхід допомагає бачити цілі на значній відстані. Максимальна дальність виявлення сягає близько 250 км, а максимальна висота – до 35 км.
Станція входить до переліку засобів радіолокаційного забезпечення російської системи ППО. І це ключовий момент. Одна така машина не збиває літаки сама. Вона лише підсвічує їм дорогу.
Уявіть нічну дорогу без фар. Їхати можна, але повільно й навпомацки. Ось так само почувається протиповітряна оборона, коли в неї забирають радіолокаційне забезпечення. Зенітні розрахунки ще на місці, ракети ще в пускових установках, а от цілевказання немає.
Саме тому РЛС традиційно належать до пріоритетних цілей. Знищити склад – означає позбавити війська частини боєприпасів. Вивести з ладу радар – означає засліпити цілий район.
Чому важливий і склад боєприпасів
Зі складами логіка не менш проста. Боєприпаси не з’являються на позиції самі собою. Їх треба десь зберігати, сортувати й підвозити. Великий склад – це вузол, через який проходять тонни вантажу щодня.
Коли такий вузол вибуває, у російських підрозділів починаються проблеми з постачанням. Снаряди доводиться шукати в іншому місці, везти довше, іноді – з іншого напрямку. А це вже зовсім інша логістика, інший час і інші ризики.
Кстати, тут важливий ще один нюанс. Удари Сил оборони України по складах і радарах – це не просто збитки в грошах. Це зменшення щільності вогню по українських позиціях і містах. Кожна уражена ціль такого типу працює на конкретний результат на фронті.
Нічний удар по Ільському НПЗ
Як повідомляли Українські Новини, у ніч на 26 вересня 2026 року підрозділи Сил оборони України вдарили по нафтопереробному заводу Ільський НПЗ. На території підприємства зафіксували пожежу.
Нафтопереробний завод – це паливо. Бензин, дизель, мастила. Без пального не їде техніка, не літають літаки, не працює більшість вантажного транспорту. Тому нафтопереробні потужності завжди були чутливим місцем для армії, яка веде активні бойові дії.
До чого тут Ільський НПЗ, якщо ударів було три? Дуже просто. Логіка кампанії зазвичай будується навколо ланцюжка. Спочатку паливо, потім боєприпаси, а тоді вже очі протиповітряної оборони.
Вибити одну ланку – неприємно. Вибити кілька одночасно – означає змусити противника розпорошувати ресурси. Ремонтувати радар, шукати нові склади, підвозити пальне здалеку. Кожен такий крок забирає час і техніку.
Генеральний штаб не розкриває подробиць про ступінь ураження всіх трьох об’єктів. Це звична практика воєнного часу: інформація про результати ударів з’являється пізніше й часто вже з супутніх джерел – супутникових знімків, повідомлень місцевих адміністрацій, даних про пожежі.
Але навіть без деталей видно головне. Удари Сил оборони України 25 і в ніч на 26 вересня охопили три різні типи цілей в трьох різних регіонах. Склад на Луганщині, радар на Донеччині, нафтопереробний завод на Кубані. Це не випадковий набір, а свідомий розрахунок на те, щоб ускладнити противнику життя одразу за кількома напрямками.
І ще один момент, який часто залишається поза увагою. Радіолокаційна станція П-18 Терек – техніка не нова. Замінити її швидко не вийде, бо таких станцій у російській армії не безліч, а виробництво нових у сучасних умовах займає місяці, якщо не роки. Тому кожна виведена з ладу машина – це не просто втрата одного комплексу, а дірка в загальній системі спостереження за повітрям, яку доведеться чимось закривати.