Сьогодні Україна та Росія провели черговий обмін полоненими — додому повернулися 160 українських військових. Серед них 16 бійців «Азову», один із яких захищав Маріуполь. Але якщо ви захочете знайти в цій новині привід для радості, Денис Прокопенко, командир 1-го корпусу Нацгвардії «Азов», швидко поверне вас на землю. У його дописі у Facebook — не привітання, а тривога: понад 600 азовців залишаються в полоні, і нинішній темп обмінів загрожує перетворити їхнє повернення на очікування тривалістю в десятиліття. І ось у чому річ: цього часу в них немає.
Чесно кажучи, 16 людей на тлі 600 — це крапля в морі. Але за цифрами стоять не просто статистичні одиниці. За ними — люди, які, за словами командира, гинуть від тортур, втрачають здоров’я через відсутність нормальної їжі та ліків, і чия психіка ламається роками в російських тюремних камерах. «Стан людської психіки після стількох років у російських тюрмах уявити можуть лише ті, хто сам провів там тривалий час», — написав Прокопенко. І це не фігура мови: він сам пройшов через полон і був звільнений у 2022 році, тож знає, про що говорить.
Тепер — про те, що саме вимагає змінити Прокопенко. Він не просто констатує факт. За його словами, сам результат цього обміну — сигнал: потрібні нові підходи до процесу звільнення військовополонених. Якщо продовжувати в тому ж дусі, повернення азовців може затягнутися на роки або навіть десятиліття. А в цих людей, нагадує командир, часу немає. Кожен день у полоні — це тортури, це крок до незворотних наслідків для здоров’я та розуму.
Тут важливий момент: Прокопенко проводить паралель із бойовими діями. Його корпус, каже він, постійно знаходить нові рішення, які змінюють ситуацію на фронті на користь України. «І вже дуже давно настав час почати робити це і з питанням обмінів військовополонених бригади Азов», — заявив він. Це не прохання, це вимога — перестати ставитися до обмінів як до рутини і почати шукати нестандартні, значно ефективніші ходи.
Щоб зрозуміти масштаб проблеми, досить поглянути на цифри, які того ж дня озвучив президент Володимир Зеленський. Загалом у межах обміну 26 червня Україна повернула 160 військовослужбовців. З них 115 — захисники Маріуполя, 58 — офіцери. Тобто частка азовців у цьому звільненні — лише десята частина від загальної кількості. І це при тому, що «Азов» — один із найвідоміших і найпостраждаліших підрозділів, чиї бійці тримали оборону Маріуполя в найстрашніші місяці 2022 року.
До речі, якщо згадати попередній обмін, про який Прокопенко повідомляв 15 травня, то тоді на батьківщину повернулися 20 бійців «Азову», 19 з яких — захисники Маріуполя. Тобто за півтора місяця додалося лише 16 звільнених, один із них — маріуполець. Динаміка, прямо скажемо, не обнадійлива. Якщо уявити, що такими темпами відбуватимуться всі майбутні обміни, то на повернення 600 людей справді знадобляться десятиліття. І це за умови, що люди в полоні виживуть.
Але головне, що робить заяву Прокопенка по-справжньому гострою, — це його фінальне риторичне запитання. Він звертається не до військових, не до політиків, а до самої країни: «Ці люди врятували Україну на початку повномасштабного вторгнення. Чи віддячить їм за це Україна, врятувавши їх?» Запитання, яке звучить як докір сумлінню. І як нагадування: ті, хто тримав оборону, коли все висіло на волосині, зараз гниють у камерах, і їхній порятунок — це не питання дипломатичної вдачі, а питання чиєїсь волі та перегляду всієї системи.
І на цьому тлі слова про необхідність нових підходів перестають бути риторикою. Вони стають імперативом. Якщо корпус «Азов» знаходить способи змінювати хід боїв, значить, і в переговорних процесах можна знайти важелі. Які саме — Прокопенко не уточнює, але дає зрозуміти: чекати більше не можна. Тому що за кожною цифрою «залишаються в полоні» стоїть жива людина, яка може просто не дожити до наступного обміну.
Тож новина про 16 повернених — це не історія успіху. Це історія про те, що кран ледь капає, а резервуар переповнений тими, хто вже три роки перебуває в пеклі. І якщо не зробити щось інакше просто зараз, відповідь на запитання «чи віддячить Україна?» ризикує стати гірким «ні» — не тому, що не хоче, а тому, що не встигне.