Умисне тяжке тілесне ушкодження – злочин, за який Кримінальний кодекс України дає від 5 до 8 років позбавлення волі. Але суха цифра санкції мало що говорить про те, як насправді працює правосуддя в таких справах. Нещодавно Верховний Суд поставив крапку в історії, що тривала майже чотири роки, – і ця постанова чудово ілюструє, на які аргументи захисту суди не зважають, а які докази вважають залізобетонними.
Що сталося того серпневого дня
20 серпня 2022 року в Одесі, близько другої години дня, чоловік самовільно відчинив двері квартири, де раніше мешкав зі співмешканкою. Всередину зайшов не з порожніми руками – у кишені мав кухонний ніж. Побачивши жінку, підійшов і завдав одного удару лезом у живіт, у ділянку печінки.
Потерпіла отримала проникаюче колото-різане поранення черевної порожнини. Лікарі кваліфікували травму як тяжку – за критерієм небезпеки для життя. Жінку госпіталізували наступного дня, коли стан погіршився, і зробили операцію.
Нападник після скоєного втік. Затримали його того ж дня у сквері – він перебував у фонтані й прав свій одяг. Сорочку та футболку згодом вилучили слідчі. А неподалік місця злочину, в кущах, знайшли і сам ніж – кухонний, із біло-рожевим руків’ям. На ньому виявили потові виділення з антигеном, властивим групі крові засудженого.
Перший вирок і довгий шлях оскарження
Приморський районний суд Одеси у березні 2023 року визнав чоловіка винним у вчиненні умисного тяжкого тілесного ушкодження. Вирок – 8 років позбавлення волі. Засуджений подав апеляцію і програв. Потім була касація, яку Верховний Суд у січні 2025-го задовольнив частково: ухвалу апеляційного суду скасував і направив справу на новий розгляд.
Чому? Попередній апеляційний суд, на думку касаційної інстанції, недостатньо ретельно перевірив аргументи захисту. Тож справу розглянули повторно – і в жовтні 2025 року новий склад апеляційного суду частково задовольнив скаргу засудженого, але лише в частині строку: 7 років замість 8.
Що намагався довести захист
Версія засудженого кардинально відрізнялася від того, що розповіли потерпіла і свідки. Він стверджував: ніж тримав не він, а інший чоловік – свідок, який начебто накинувся на нього під час бійки. Потерпіла ж, за його словами, сама наштовхнулася на лезо, коли намагалася розборонити чоловіків.
Чесно кажучи, звучить драматично. Але суди обох інстанцій поставилися до цієї версії скептично. І ось чому.
Потерпіла в судовому засіданні детально описала, як саме колишній співмешканець завдав їй удару ножем. Вона чітко пам’ятала момент удару – хоча й не могла пригадати, якою саме рукою він бив. Свідок, який був у квартирі, підтвердив: коли він вийшов із ванної, жінка вже лежала на дивані з пораненням, а в засудженого руки були в крові. Той крикнув: «Напевно, я її вбив!» – і попросив викликати швидку.
Крім того, сусіди засвідчили систематичне насильство з боку засудженого щодо потерпілої. Він неодноразово виламував двері, погрожував, душив її. Це не був випадковий конфлікт – це була історія тривалого переслідування.
А як же травма руки?
Окремий цікавий момент – засуджений наполягав, що фізично не міг завдати удару лівою рукою. Мовляв, у 1993 році отримав ножове поранення і мав проблеми з пальцями. Апеляційний суд перевірив цю інформацію через медичну довідку зі слідчого ізолятора.
Дійсно, у 2022 році чоловік скаржився на зниження функції лівої руки. Але – і це ключове – жоден медичний документ не підтверджував повної нефункціональності кінцівки. Свідки ж у суді запевняли: обидві руки в обвинуваченого працювали нормально, жодних видимих проблем вони не помічали.
До речі, захист так і не подав клопотання про призначення судово-медичної експертизи з цього приводу. А суд, нагадаю, не може з власної ініціативи збирати докази – сторони самі відповідають за доведення своїх аргументів. Кримінальний процесуальний кодекс України тут гранично чіткий: змагальність означає, що кожен дбає про свою доказову базу самостійно.
Поняті, свідки та інші процесуальні нюанси
Засуджений намагався дискредитувати чи не кожен доказ у справі. Мовляв, понятими під час слідчих експериментів були родичі потерпілої, свідок давав показання російською без перекладача, інший свідок перебуває на обліку в психіатричній лікарні, а отже, не може бути об’єктивним.
Верховний Суд розібрав ці аргументи по поличках.
Щодо понятих – тут усе просто. Слідчі експерименти проводилися з безперервною відеофіксацією. А Кримінальний процесуальний кодекс України прямо передбачає: якщо є відеозапис, залучення понятих не є обов’язковим. Тож навіть якщо припустити, що поняті справді були родичами потерпілої, це жодним чином не впливає на допустимість результатів слідчої дії.
Зі свідком, який говорив російською, ситуація ще простіша. Усі учасники процесу – і суддя, і прокурор, і сам засуджений – розуміли російську мову. Жодних заперечень під час судового засідання ніхто не висловлював. КПК вимагає перекладача тоді, коли є реальна потреба в перекладі, а не формально.
А от щодо свідка, який нібито стоїть на психіатричному обліку, – захист не надав жодних доказів цього факту. І не клопотав перед судом про витребування таких даних.
Стан сп’яніння без експертизи
Ще один аргумент засудженого: факт алкогольного сп’яніння не доведено, бо не проводили відповідної експертизи. Але тут є нюанс.
Кримінальний процесуальний закон не вимагає доводити стан сп’яніння виключно висновком експерта. Це можна зробити й іншими доказами – показаннями свідків, даними слідчих дій. У цій справі такими доказами стали свідчення очевидців і протоколи слідчих експериментів. До того ж, коли засудженому запропонували пройти медичний огляд, він відмовився. Це, погодьтеся, досить красномовно.
Право на захист – чи було порушено?
Мабуть, найбільш заплутаний епізод цієї справи стосується участі захисника. Адвокат, яка представляла інтереси засудженого з жовтня 2022 року, мала договір про надання правничої допомоги до 31 грудня 2024 року. Коли у 2025-му розпочався новий апеляційний розгляд, строк дії договору вже минув. Перші два судові засідання адвокат ще брала участь, але згодом повідомила суд про відсутність повноважень.
І ось тут важливий момент: суд неодноразово роз’яснював засудженому право на призначення безоплатного захисника. Той щоразу відмовлявся, наполягаючи, що захист здійснюватиме самостійно. Верховний Суд підкреслив: у цій категорії справ участь захисника не є обов’язковою, а відмова від адвоката була добровільною. Жодних порушень права на захист не встановлено.
Крім того, до закінчення строку договору адвокат активно захищала клієнта – допитувала свідків, виступала в дебатах, подавала касаційну скаргу. І засуджений жодного разу не скаржився на якість її роботи. Усе це, за логікою Суду, свідчить про ефективний захист.
Чому це рішення показове
Квітнева постанова Верховного Суду цікава не лише конкретною фабулою. Вона нагадує кілька принципових речей, які варто знати кожному, хто цікавиться кримінальним правом.
По-перше, стандарт доведення «поза розумним сумнівом» не означає абсолютної математичної точності. Він означає, що сукупність доказів виключає будь-яке інше розумне пояснення події. І в цій справі суди дійшли висновку, що єдине розумне пояснення – це винуватість підсудного в умисному тяжкому тілесному ушкодженні.
По-друге, касаційний суд не переоцінює докази. Він перевіряє, чи правильно застосовано закон. Якщо ви хочете оскаржити достовірність показань свідка – це питання для судів першої та апеляційної інстанцій. Верховний Суд у це не втручається.
По-третє, пасивність захисту під час судового розгляду має наслідки. Не заявили клопотання про експертизу? Не подали доказів? Не заперечили проти участі понятих? Потім посилатися на ці порушення в касації буде запізно.
І наостанок: засуджений отримав 7 років позбавлення волі. Постанова Верховного Суду остаточна й оскарженню не підлягає. Кримінальний кодекс України у статті 121 захищає найцінніше – життя і здоров’я людини, і судова практика показує: коли доказова база переконлива, жодні процесуальні маневри не допоможуть уникнути відповідальності за умисне тяжке тілесне ушкодження.