Чи можна засудити людину за умисне вбивство за попередньою змовою, якщо достеменно невідомо, від чийого саме удару настала смерть? Саме це питання стало каменем спотикання у справі № 205/11250/21, яку Верховний Суд розглянув 18 червня 2026 року. І відповідь, яку дав суд, розставляє всі крапки над «і» у подібних ситуаціях.
Двоє на одного: як усе відбувалося
Уявіть собі ніч на 24 жовтня 2021 року. Двоє чоловіків – ОСОБА_7 та ОСОБА_8 – на ґрунті ревнощів вирішили провідати свого знайомого. Прийшли до його будинку, штовхнули хвіртку, зламали замок вхідних дверей і зайшли всередину. Господар – ОСОБА_9 – у цей час лежав на дивані.
Те, що сталося далі, інакше як кривавою розправою не назвеш. ОСОБА_8 схопив металеву лопату з дерев’яною ручкою, ОСОБА_7 озброївся дерев’яним табуретом – і обидва почали бити потерпілого. Перший удар металевою частиною лопати припав на голову. Лопата зламалася. Табурет теж розлетівся від сили ударів. Але нападників це не зупинило: вони продовжили бити вже дерев’яними уламками, спрямовуючи удари по голові, обличчю, тулубу, кінцівках.
Били, доки потерпілий не перестав подавати ознак життя. Потім просто втекли. Швидку не викликали, допомогу не надали. Сховали знаряддя злочину, переховувалися в родичів.
Судово-медична експертиза згодом зафіксувала вісім забійних ран голови, перелом ребра, перелом ліктьової кістки, численні синці, набряк головного мозку, внутрішньочерепну травму. Причина смерті – сукупність забійних ран голови, які належать до категорії тяжких тілесних ушкоджень.
Ленінський районний суд м. Дніпропетровська визнав обох винними за п. 12 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України – умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб. ОСОБА_7 отримав 13 років позбавлення волі, ОСОБА_8 – 11 років і 6 місяців (з урахуванням невідбутого покарання за попереднім вироком). Дніпровський апеляційний суд 25 червня 2025 року залишив вирок без змін.
Аргументи захисту: логіка, яка не спрацювала
Захисник ОСОБА_7 подала касаційну скаргу до Верховного Суду. Її головні аргументи зводилися до двох тез. Перша: суд не розмежував, хто які удари завдавав, а отже, неможливо встановити, від чиїх дій настала смерть. Друга: у підзахисного не було умислу на вбивство – він, мовляв, лише бився, але смерті не бажав.
На перший погляд, звучить переконливо. Справді, якщо двоє лупцюють людину – хіба не треба з’ясувати, чий удар виявився фатальним? Але саме тут і прихована головна правова особливість цієї категорії справ.
Як довести умисел, коли його заперечують
Кримінальний кодекс України вимагає для кваліфікації за ст. 115 довести наявність умислу на позбавлення життя. Але ж умисел – це внутрішній стан людини. Як його підтвердити, якщо обвинувачений каже: «Я не хотів вбивати»?
Верховний Суд у цій справі нагадав просту, але важливу річ: умисел визначають не за словами, а за діями. Суд оцінює все в комплексі: кількість, характер і локалізацію ударів, знаряддя злочину, поведінку до, під час і після події, стосунки з потерпілим.
Погляньмо на факти. Вісім ударів по голові – найбільш уразливій частині тіла. Знаряддя – металева лопата і дерев’яний табурет, тобто предмети, здатні заподіяти тяжку шкоду. Удари були такої сили, що і лопата, і табурет зламалися. І навіть після цього нападники не зупинилися, а продовжили бити уламками. Закінчили лише тоді, коли потерпілий перестав рухатися. Потім втекли, допомоги не надали, переховувалися.
Чи може людина, яка не бажає смерті іншій, методично гатити її лопатою по голові доти, доки та не перестане дихати? Очевидно, що ні. Саме тому суд першої інстанції, а за ним апеляція і касація, дійшли однозначного висновку: умисел на вбивство був. Прямий і безсумнівний.
Співвиконавці: чому неважливо, хто завдав смертельний удар
А тепер – найважливіше. Коли йдеться про умисне вбивство за попередньою змовою групою осіб, закон не вимагає встановлювати, чий конкретно удар призвів до смерті. Кожен співвиконавець відповідає за спільний результат.
Логіка тут проста і водночас глибока. Співвиконавці об’єднані єдиним умислом – вони домовилися про спільну мету, і кожен робить свій внесок у її досягнення. ОСОБА_7 бив табуретом по тулубу і кінцівках, поки ОСОБА_8 бив лопатою по голові. Це не дві окремі бійки, а одна спільна дія, де удари одного доповнюють і підсилюють удари іншого.
Верховний Суд звернув увагу на конкретні обставини: все відбувалося в невеликому приміщенні, кожен із нападників бачив і усвідомлював дії іншого, погоджувався з ними та продовжував бити. Почали разом – закінчили разом. Покинули місце злочину разом. Це класична модель співвиконавства, де відповідальність є спільною і неподільною.
До речі, суд навів цілий перелік дій, які можуть свідчити про єдиний умисел групи. Це не лише безпосереднє завдання ударів, а й подолання опору потерпілого, утримання його, блокування сторонньої допомоги, спостереження за обстановкою, приведення жертви в безпорадний стан. Тобто не обов’язково всім тримати зброю – досить того, що один тримає, поки інший б’є. Умисел від цього спільний, і відповідальність теж.
Чи порушив апеляційний суд процедуру
Захисник також скаржилася, що апеляційний суд не дослідив докази повторно, а просто погодився з оцінкою першої інстанції. Але тут спрацьовує чітке правило Кримінального процесуального кодексу України: повторне дослідження доказів в апеляції є обов’язковим лише у двох випадках – якщо суд першої інстанції дослідив їх неповністю або з порушеннями.
Сторона захисту не навела жодного доказу того, що мали місце такі порушення. Апеляційний суд, зі свого боку, також не встановив підстав для повторного дослідження. Тож обмежитися аналізом уже зібраних і оцінених доказів – це не помилка, а нормальна процедура, передбачена ст. 404 КПК України.
До того ж ухвала апеляційного суду містила відповіді на всі доводи скарги – як того вимагає ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України. Верховний Суд перевірив і підтвердив: жодних процесуальних порушень немає.
Коли кілька людей об’єднуються заради спільної злочинної мети, відповідати доведеться всім – незалежно від того, хто саме завдав останній удар. Спільний умисел означає спільну відповідальність, і саме так це працює за Кримінальним кодексом України.