Що робити, коли ваше приміщення роками незаконно використовує чужа людина, а ви не отримуєте жодної копійки? Саме про це – упущена вигода та її стягнення – йшлося у справі № 464/5457/21, яку Верховний Суд розглянув 22 липня 2026 року. Троє власників магазину у Львові понад тринадцять років не могли ані користуватися своєю нерухомістю, ані здавати її в оренду. Причина – підроблений договір купівлі-продажу, за допомогою якого стороння особа привласнила будівлю.
Давайте розберемо цю історію детально. Вона цікава не лише своєю майже детективною фабулою, а й важливими юридичними висновками, які зробив суд касаційної інстанції.
Як магазин «поплив» із рук законних власників
У квітні 2005 року троє покупців придбали будівлю магазину загальною площею понад 1000 квадратних метрів. Одразу після купівлі вони уклали договір оренди з приватним підприємцем – планували отримувати стабільний дохід. Місячна орендна плата становила 48 595 гривень.
Але спокій тривав недовго. Паралельно на це ж приміщення претендував інший громадянин. У 2007 році Апеляційний суд Львівської області визнав за ним право власності на магазин, а договір купівлі-продажу, укладений позивачами, – недійсним. Підставою став інший договір – від 4 листопада 1999 року, за яким відповідач нібито придбав це приміщення раніше.
Проблема в тому, що той договір 1999 року виявився підробленим. Вирок Залізничного районного суду м. Львова від 14 травня 2018 року у справі № 466/3141/15к підтвердив: відповідача визнали винним за частиною третьою статті 358 Кримінального кодексу України – використання завідомо підробленого документа.
Спираючись на цей вирок, позивачі домоглися перегляду попередніх судових рішень за нововиявленими обставинами. 14 липня 2021 року Верховний Суд остаточно скасував рішення, яке позбавило їх права власності. Справедливість начебто відновлено. Та залишалося відкритим головне питання: як компенсувати доходи, втрачені за тринадцять років?
Що таке упущена вигода і як її довести
Упущена вигода – це доходи, які особа могла б реально отримати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. Таке визначення дає частина друга статті 22 Цивільного кодексу України. Це не абстрактна сума «з голови» – позивач має довести конкретні цифри.
Ключовий момент: кредитор зобов’язаний підтвердити, що він міг і повинен був отримати ці доходи. І що саме протиправні дії відповідача стали єдиною причиною, яка цьому завадила. Таку позицію неодноразово висловлювала Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 750/8676/15-ц.
У нашій ситуації позивачі мали серйозний козир: укладений ще у 2005 році договір оренди з чітко визначеною ставкою – 50 гривень за квадратний метр на місяць. Плюс вони подбали про експертне підтвердження. Висновок оціночно-будівельної експертизи від 15 лютого 2023 року № 003/23 обґрунтував, що така орендна ставка відповідає ринковим реаліям.
Суд першої інстанції здійснив простий, але переконливий розрахунок: період із 15 липня 2008 року (коли відповідач фактично заволодів приміщенням) до 14 липня 2021 року (дата остаточного відновлення прав позивачів) – це 156 місяців. Множення площі на ставку й на кількість місяців дало загальну суму упущеної вигоди – 22 953 000 гривень. Кожному з трьох співвласників присудили пропорційну частку – по 7 268 450 гривень.
Верховний Суд із таким підходом погодився. Відхиляючи доводи касаційної скарги про недопустимість експертного висновку, колегія суддів зазначила: експерт мав належну кваліфікацію, був попереджений про кримінальну відповідальність, а його висновки пройшли перевірку через допит у судах обох інстанцій.
Чому дружина не відповідає солідарно
Окрема інтрига цієї справи – спроба позивачів притягнути до солідарної відповідальності дружину головного фігуранта. Логіка зрозуміла: майно, здобуте під час шлюбу, вважається спільним. Якщо магазин приносив дохід сім’ї – чому б не стягнути збитки з обох?
Львівський апеляційний суд цю логіку підтримав і зобов’язав подружжя платити солідарно. Але Верховний Суд із цим категорично не погодився.
Річ у тім, що солідарна відповідальність за статтею 1190 Цивільного кодексу України вимагає спільності дій, якими завдано шкоди. Треба довести: обидві особи діяли разом, з єдиним наміром, і результат їхніх дій – неподільна шкода. Саме перебування у шлюбі та обізнаність про майно чоловіка таких доказів не замінюють.
Суд наголосив: подання дружиною касаційної скарги на попередні судові рішення та декларування спірної нерухомості як майна чоловіка не свідчить про наявність у її діях складу цивільного правопорушення. Простіше кажучи – немає доведеної вини, немає і солідарного обов’язку платити.
Чесно кажучи, цей висновок варто взяти на замітку: якщо ви хочете стягнути збитки солідарно з кількох осіб, готуйте докази проти кожного. Одного факту сімейних зв’язків недостатньо.
Фраудаторні договори: спроба втекти від відповідальності
Коли відповідач зрозумів, що позивачі готують позов про відшкодування збитків, він діяв блискавично. 26 липня 2021 року подарував дружині нежитлове приміщення підвалу. А 28 липня – синові: садовий будинок і дві земельні ділянки. Усе це відбувалося в день подання позивачами заяви про забезпечення позову або одразу після винесення відповідної ухвали.
Суди обох інстанцій, а слідом і Верховний Суд, визнали ці договори дарування недійсними. Класичний випадок фраудаторного правочину – угоди, укладеної з метою уникнути звернення стягнення на майно боржника. Відповідач діяв очевидно недобросовісно, зловживаючи правами, і це не залишилося без правових наслідків.
Ця частина рішення – важливий сигнал для всіх, хто думає, що термінове дарування майна родичам допоможе сховати активи від кредиторів. Не допоможе. Принаймні якщо друга сторона вчасно звернеться до суду.
Справа № 464/5457/21 закінчилася частковим задоволенням касаційної скарги: постанову апеляційного суду скасували лише в частині солідарного стягнення, залишивши в силі рішення суду першої інстанції. Упущена вигода в розмірі понад 21 мільйон гривень лягла на плечі того, хто підробив договір. І жодні подарунки родичам цього не змінили.