Двоє військовослужбовців відмовилися виконувати накази командування, посилаючись на релігійні переконання. Їх засудили до 5 років позбавлення волі за непокору в умовах воєнного стану. Верховний Суд переглянув цю справу – і частково змінив судові рішення. Розбираємося, до яких висновків дійшла касаційна інстанція і чому ця справа важлива для розуміння меж свободи совісті під час війни.
Що сталося
Уявіть собі: двоє чоловіків із Маріуполя, члени церкви Євангельських християн-баптистів «Віфанія». Після початку повномасштабного вторгнення вони вимушено переїхали на Волинь. У січні 2024 року обох мобілізували до військової частини.
Спочатку їх зарахували стрільцями, але згодом – і це важливий момент – перевели на посади муляра й тесляра. Тобто командування планувало використовувати їх для фортифікаційних робіт, а не для участі в бойових діях зі зброєю в руках.
7 травня 2024 року їм оголосили два накази. Перший – вибути у службове відрядження для виконання завдань з інженерного обладнання рубежів оборони. Другий – отримати військову форму, привести зовнішній вигляд до ладу, отримати засоби індивідуального захисту: шолом і бронежилет.
Обидва військовослужбовці відмовилися. Відмова була відкритою – у присутності інших військових, із фіксацією на відео. Свій вчинок вони пояснювали релігійними переконаннями, які не дозволяють їм брати участь у військових діях та перебувати у статусі комбатанта.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Червоноградський міський суд Львівської області визнав обох винними за ч. 4 ст. 402 Кримінального кодексу України – непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, вчинена в умовах воєнного стану. Призначив 5 років позбавлення волі.
А от за дезертирство (ч. 4 ст. 408 КК) їх виправдали. Сторона обвинувачення стверджувала, що 28 травня 2024 року вони не з’явилися вчасно на службу, а 6 червня їх затримали під час спроби незаконно перетнути кордон у напрямку Молдови. Але суд вказав: об’єктивна сторона дезертирства у формі нез’явлення на службу обмежується вичерпним переліком випадків – призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу. Нез’явлення після звільнення з-під варти під цей перелік не підпадає.
Львівський апеляційний суд залишив вирок без змін. І тоді до Верховного Суду звернулися обидві сторони: захисник просив закрити провадження, прокурор – скасувати виправдувальну частину.
Головне юридичне питання
Чи можуть релігійні переконання бути підставою для відмови від виконання наказу під час воєнного стану? І ширше – чи має військовозобов’язаний право на сумлінну відмову від військового обов’язку, коли країна воює?
Захисник наполягав: його підзахисні є членами релігійної громади, віровчення якої не допускає користування зброєю. Цю громаду включено до Переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року № 2066. Частина 4 статті 35 Конституції України гарантує право на заміну військового обов’язку альтернативною службою. Чому ж це право не працює під час мобілізації?
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду спочатку навіть передала цю справу на розгляд Великої Палати – настільки складним виявилося питання. Мотивували це виключною правовою проблемою: правовою невизначеністю щодо можливості сумлінної відмови від військового обов’язку під час воєнного стану.
Але Велика Палата повернула матеріали назад. І тоді касаційний суд спирався на вже сформульовану позицію об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду – постанову від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24.
Суть цієї позиції така. Законодавство України чітко розрізняє два види військової служби: строкову службу і службу за призовом під час мобілізації. У першому випадку сумлінний відмовник справді може замінити службу альтернативною – відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу». А от під час мобілізації такої можливості закон не передбачає. І це, на думку суду, свідомий вибір законодавця, а не прогалина.
Ключовий аргумент – легітимна мета обмеження. Коли існування нації під загрозою, держава має право вживати всіх необхідних заходів для самозбереження. Військова агресія Росії – це непередбачувана виключна ситуація, яка дозволяє пропорційні обмеження прав. Загальна мобілізація оголошена з метою оборони, і ця мета є легітимним інтересом у громадській безпеці.
Водночас об’єднана палата зробила важливе уточнення. Релігійні переконання не можна ігнорувати навіть під час служби за мобілізацією. Сумлінний відмовник має право відмовитися від носіння та використання зброї. Але підкорятися військовому керівництву і правилам служби, не пов’язаним зі зброєю, – це не є непропорційним втручанням у свободу совісті.
Як це пов’язано з нашою справою? Суд звернув увагу: засудженим оголосили накази, які стосувалися саме небойових функцій – муляра й тесляра. Їх направляли для інженерного обладнання рубежів оборони, а не для участі в бойових діях. Тобто командування фактично врахувало особливості їхніх переконань.
Що з доказами
Захист намагався оскаржити законність самих наказів, стверджуючи, що їх видала неуповноважена особа. Однак жодних належних доказів цього не надав. Відповідно до статті 22 Кримінального процесуального кодексу України, сторони мають рівні права на збирання та подання доказів. Просто сказати «наказ незаконний» – недостатньо.
Також суд перевірив доводи про те, що засуджені нібито не проходили базової підготовки, не складали присяги. І тут виявилася суперечність: вони самі ж відмовлялися від присяги через релігійні переконання. Не можна посилатися на відсутність присяги, якщо ти сам її не склав через власну відмову.
Факт відкритої відмови від виконання наказу підтверджено відеозаписом. На ньому видно: засудженим оголосили накази, вони відмовилися ознайомлюватися з ними та отримувати примірники. Причин, окрім незгоди, не назвали. Свідки також підтвердили відмову.
Фінальне рішення
Касаційну скаргу прокурора Верховний Суд залишив без задоволення. Виправдання за дезертирство визнано обґрунтованим – діяння не підпадає під жодну з форм, передбачених статтями 407 чи 408 Кримінального кодексу України. Застосування закону за аналогією у кримінальному праві прямо заборонено.
А ось скаргу захисника задовольнили частково. Суд залишив вирок щодо винуватості за ч. 4 ст. 402 КК без змін – непокора справді мала місце. Але покарання змінили.
Замість реального позбавлення волі на 5 років обох військовослужбовців звільнили від відбування покарання з випробуванням. Встановили іспитовий строк – 2 роки, з обов’язками періодично з’являтися до органу пробації, повідомляти про зміну місця проживання та не виїжджати за межі України без погодження. У залі суду їх звільнили з-під варти.
Чому пом’якшили? Суд врахував: злочин вчинено вперше, обидва – люди молодого віку, на обліках у психіатра та нарколога не перебувають, раніше не судимі. А головне – вони є членами релігійної організації, чиє віровчення справді не допускає користування зброєю. Це не було вигадкою чи прикриттям – релігійні переконання виявилися щирими й послідовними, їх ніхто не ставив під сумнів. Тож суд визнав, що виправлення засуджених можливе без ізоляції від суспільства.
Постанова Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі № 459/2030/24 стала ще одним кроком у формуванні послідовної судової практики щодо балансу між свободою совісті та обов’язком захищати державу. Практика ця однозначна: релігійні переконання не звільняють від мобілізації, але мають бути враховані під час служби – і під час призначення покарання.