Чи має право на відшкодування моральної шкоди людина, яку виправдали після восьми з половиною років судових митарств? Верховний Суд нещодавно розглянув саме таку справу – і його позиція виявилася несподіваною для багатьох.
Уявіть собі: вам 25 березня 2015 року повідомляють про підозру в злочині. Ви знаєте, що не винні. Але минають роки, десятки судових засідань, нерви, безсонні ночі, зруйнована репутація. І лише 17 жовтня 2023 року – через 8 років, 6 місяців і 22 дні – суд остаточно визнає: ви невинуваті.
Саме в такій ситуації опинився мешканець Львівщини (у судових документах він фігурує як ОСОБА_1). Після виправдання він подав позов до держави й попросив відшкодувати моральну шкоду в розмірі 3 мільйони гривень. Але суди першої та апеляційної інстанцій сказали «ні». Чому – і що з цього приводу думає Верховний Суд? Давайте розбиратися.
Що сталося насправді
Історія почалася з нещасного випадку на виробництві. У січні 2015 року в тролейбусному депо ЛКП «Львівелектротранс» слюсар отримав тяжкі тілесні ушкодження – працював без захисної каски. Слідство вирішило: винен майстер, який не проконтролював безпеку.
Проблема в тому, що ОСОБА_1 не був майстром. Його посада – бригадир. Але за посадовою інструкцією він справді виконував обов’язки майстра, коли той був відсутній. 12 січня 2015 року (день нещасного випадку) майстра на робочому місці не було. Наш герой щиро вважав, що той захворів, і взяв на себе його функції – давав вказівки слюсареві, оформлював документи, які належать до виключних повноважень майстра, а не бригадира.
А далі – фатальна помилка. Керівництво підприємства після інциденту запропонувало йому підписати наказ «заднім числом». Мовляв, не хвилюйся, це формальність. У директора, мовляв, усе схоплено, раніше вже бували нещасні випадки – і все вирішувалося. ОСОБА_1, побоюючись звільнення (він був пенсіонером), погодився.
І ось тут починається найцікавіше.
Чому суди відмовили у виплаті
Галицький районний суд і Львівський апеляційний суд дійшли висновку: позивач сам винен у тому, що його притягнули до кримінальної відповідальності. Він свідомо ввів слідство в оману – підписав наказ заднім числом, не повідомив про це ні комісію з розслідування, ні слідчого. А отже, має місце «самообмова».
Тут важливий момент. Частина четверта статті 1176 Цивільного кодексу України прямо каже: якщо людина шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і цим сприяла незаконному притягненню до відповідальності – права на відшкодування шкоди вона не має. Жодних виплат. Навіть якщо потім її повністю виправдали.
Суди вирішили, що це саме той випадок. Позивач, мовляв, достеменно знав, що він не виконуючий обов’язки майстра, не отримував за це додаткової зарплати – однак свідомо створив у слідства хибне враження. Тож хай тепер не скаржиться.
Що таке самообмова насправді
Але чи справді це була самообмова? Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду подивилася на ситуацію інакше.
Самообмова – це коли людина свідомо бере на себе чужий злочин. Або перебільшує свою роль у ньому. Тобто бреше навмисно, щоб переконати слідство: «це зробив я», хоча насправді – ні.
Верховний Суд у своїх попередніх рішеннях (зокрема, у справах № 727/3926/16 та № 704/696/16-ц) чітко окреслив ознаки самообмови, яка позбавляє права на компенсацію. Вона має бути:
– добровільною (ніхто не тиснув, не погрожував);
– завідомо неправдивою (людина точно знає, що каже неправду);
– вчиненою з метою перешкодити істині;
– зафіксованою в матеріалах справи.
Ключове слово – «завідомо». ОСОБА_1 же щиро вважав, що виконував обов’язки майстра законно. Він не знав, що майстер насправді не хворів і не перебував у відпустці. Він просто робив свою роботу – а коли директор попросив підписати наказ, не став сперечатися. Дурість? Можливо. Але не злий умисел.
Чому рішення Верховного Суду – це важливо
Верховний Суд звернув увагу на те, що в матеріалах кримінального провадження немає жодних висновків про самообмову ОСОБА_1. І суди під час розгляду цивільної справи теж її фактично не встановили. Вони просто зробили припущення. А припущення – не доказ.
Окрім того, суд нагадав: виправдувальний вирок – це вже підстава для відшкодування. Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у статті 2 прямо це передбачає. Коли людину повністю реабілітували – держава має компенсувати їй те, що вона пережила. Це не благодійність, а обов’язок.
Колегія також нагадала про статтю 3 цього ж Закону – вона визначає, що моральною шкодою визнаються страждання внаслідок фізичного чи психічного впливу, які призвели до погіршення можливостей реалізації звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими, та інших негативних наслідків. А ОСОБА_1 якраз про все це й говорив у своєму позові: про зруйновані життєві зв’язки, про хвилювання перед кожним засіданням, про зіпсовану репутацію серед односельців і колег.
Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, варто пам’ятати й про частину третю статті 13 того ж Закону. Вона встановлює мінімальну планку – не менше однієї мінімальної зарплати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Це гарантований державою мінімум, а не стеля. І цей мінімум рахується за розміром зарплати, чинним на час розгляду справи. Тож 3 мільйони за 8,5 років – сума, яку ще належить оцінити суду першої інстанції.
Що далі
Верховний Суд скасував рішення Галицького районного суду від 08 січня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 травня 2025 року, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Там уже доведеться детально дослідити, чи справді мала місце самообмова, якою була глибина душевних страждань позивача і який розмір компенсації буде справедливим.
Колегія у складі суддів Ситнік, Ігнатенка, Карпенко, Мартєва та Фаловської нагадала: Верховний Суд – це суд права, а не факту. Тобто він не може сам оцінювати докази й визначати конкретні суми. Його завдання – виправити правову помилку. Що й було зроблено.
Ця справа – добрий приклад того, як формальний підхід до поняття «самообмова» може призвести до відмови у відшкодуванні моральної шкоди людині, яка насправді постраждала від помилок слідства. І водночас – нагадування, що навіть після двох програшів у нижчих судах варто йти до кінця. Іноді справедливість – це просто довша дорога.