Коли водія звинувачують у наїзді на пішохода, а суд виносить виправдувальний вирок за ст. 286 КК — це завжди викликає запитання. Особливо якщо потерпілий справді отримав серйозні травми. Саме така історія розгорнулася у справі № 753/19378/21, яку Верховний Суд розглянув 10 червня 2026 року. І вона варта уваги не лише юристів — надто багато в ній повчальних моментів для звичайних водіїв.
Що насправді сталося біля «Нової пошти»
26 червня 2021 року, близько 17:40, водій на BMW 316 заїхав на паркувальний майданчик біля відділення «Нова пошта» № 38 на вулиці Здолбунівській, 7-Г у Києві. Між ним і пішоходом виник конфлікт. Спершу — словесна перепалка, а потім і бійка. Суди згодом установили: першим удари завдав саме пішохід.
Картина була такою: потерпілий бив водія сумкою по голові через відчинене вікно. Той, захищаючись, натиснув кнопку склопідйомника. Сумка застрягла у вікні, автомобіль рушив — і потерпілий, втративши рівновагу, впав на землю.
Саме цю версію підтвердили свідки та відеозапис із камер спостереження. І вона разюче відрізнялася від того, що написав слідчий.
Дві реальності одного дня
За версією сторони обвинувачення, водій порушив пункт 10.1 Правил дорожнього руху: почав рух, не переконавшись у безпеці, і скоїв наїзд на пішохода. Дії кваліфікували за ч. 1 ст. 286 Кримінального кодексу України — порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило тілесні ушкодження середньої тяжкості.
З травмами питань не було. У потерпілого діагностували закриту травму правого передпліччя — уламковий перелом променевої кістки зі зміщенням, перелом шиловидного відростка ліктьової кістки, а також закриту травму плеча з тотальним розривом сухожилка біцепса. Ступінь тяжкості — середній. Цього ніхто не оспорював.
А от далі почалися розбіжності, які зрештою й призвели до виправдувального вироку за ст. 286 КК.
Сам потерпілий у суді не говорив про наїзд. Він розповідав, що сумка потрапила в салон, водій натиснув на газ — і його перекинуло й протягнуло. Безпосередній свідок події теж заперечив факт наїзду. Відеозапис, який безпосередньо досліджували обидві судові інстанції, моменту наїзду автомобіля на людину не зафіксував. Жоден письмовий доказ у матеріалах справи не підтверджував саме цю обставину — ту, яку слідство поклало в основу обвинувачення.
Травми є. Наїзду немає. Далі — справа юридичної техніки.
Чому всі три інстанції сказали «ні»
Дарницький районний суд м. Києва 15 червня 2023 року визнав водія невинуватим. Київський апеляційний суд 11 листопада 2025 року залишив вирок без змін. Прокурор і представник потерпілого пішли до Верховного Суду.
Вони наполягали: апеляція порушила ст. 419 КПК — мовляв, не перевірила доводів скарг як слід, просто продублювала вирок першої інстанції. Окремо наголошували на висновку експерта № СЕ-19/111-21/40546-ІТ, де прямо сказано: причина ДТП — невідповідність дій водія вимогам п. 10.1 ПДР.
Верховний Суд відхилив обидві скарги. І ось чому.
Конструкція кримінальної відповідальності за ст. 286 КК вимагає трьох обов’язкових елементів об’єктивної сторони. Перший — порушення правил безпеки дорожнього руху. Другий — суспільно небезпечні наслідки у вигляді тілесних ушкоджень. Третій — причинний зв’язок між порушенням і наслідками. Заберіть хоча б один — і складу злочину немає.
У цій справі не підтвердився перший елемент. Наїзду не було. А отже, не було й порушення ПДР у тому вигляді, як його описала сторона обвинувачення. Автомобіль тут виступав не стільки джерелом підвищеної небезпеки в дорожньому русі, скільки елементом обстановки міжособистісного конфлікту.
Тепер щодо висновку експерта. Так, у ньому справді зазначено про невідповідність дій водія п. 10.1 ПДР. Але весь цей висновок побудований на вихідних даних слідства, які виходили з того, що наїзд відбувся. Суд же встановив: наїзду не було. Посилатися на експертизу, яка спирається на факти, спростовані під час судового розгляду — це просто некоректно.
Крім того, судово-медична експертиза підтвердила лише ступінь тяжкості ушкоджень — і на цьому все. На питання, чи могли ці травми виникнути саме внаслідок конкретної ДТП, експерт відповіді не дав. Зазначив: потрібна комплексна судово-медична та автотехнічна експертиза. Таку експертизу не призначили. І що характерно — ні прокурор, ні представник потерпілого не подавали клопотань про її проведення ані в суді першої інстанції, ані в апеляції. Хоча ст. 22 КПК гарантує сторонам рівні можливості в змагальному процесі. Просто не скористалися.
Межа, яку не можна було перейти
Верховний Суд нагадав принципову річ. Відповідальність за ст. 286 КК настає тоді, коли водій через необережне порушення ПДР заподіяв шкоду. Якщо ж транспортний засіб використовувався як знаряддя умисного заподіяння тілесних ушкоджень — це вже інша кваліфікація, за статтями про злочини проти життя та здоров’я особи. Суд послався на усталену практику: постанови від 12 серпня 2020 року у справі № 457/77/16-к та від 14 березня 2019 року у справі № 715/598/17.
Але тут виникло процесуальне обмеження. Стаття 337 Кримінального процесуального кодексу України дозволяє суду змінити правову кваліфікацію лише в бік покращення становища обвинуваченого. Перейти з ч. 1 ст. 286 КК на ст. 128 (необережне середньої тяжкості тілесне ушкодження) чи на ч. 1 ст. 122 (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження) означало б погіршити становище. Суд таких повноважень не мав.
Прокурор, до речі, міг би змінити обвинувачення самостійно — ст. 338 КПК дає йому таке право. Але не зробив цього. Чому — питання відкрите. Можливо, не вбачав підстав. Можливо, прорахувався з тактикою. Так чи інакше, той самий виправдувальний вирок за ст. 286 КК став закономірним фіналом: обвинувачення не довело того, що написало в обвинувальному акті, а вийти за його межі суд не міг.
Окремий штрих — закид представника потерпілого про упередженість апеляційного суду та натяк на «незаконний вплив» із боку виправданого. Верховний Суд оцінив це коротко: жодних конкретних фактів, які б викликали обґрунтовані сумніви в неупередженості, скаржник не навів. Голослівні звинувачення на адресу суду — це не аргумент, а емоція. І емоції, на жаль для потерпілої сторони, не замінюють доказів.
Справа № 753/19378/21 залишила по собі чіткий рубіж: не кожна травма біля автомобіля є дорожньо-транспортною пригодою в юридичному сенсі. І стандарт доведення «поза розумним сумнівом» — це не бюрократична примха, а фундамент, на якому тримається кримінальний процес. Коли сторона обвинувачення не спромоглася довести навіть факту наїзду, система спрацювала рівно так, як і повинна була.