Site icon Лук'янчиков Олег Адвокат

Вірогідність доказів: чому Верховний Суд повернув справу № 916/436/23 на нове коло

Virohidnist dokaziv

Стандарт доказування «вірогідність доказів» став тим каменем, об який спіткнулася апеляція у справі № 916/436/23. Верховний Суд 10 червня 2024 року скасував постанову Південно-західного апеляційного господарського суду і відправив справу на новий розгляд. Давайте розберемося, що там сталося і чому це рішення варто знати не лише юристам.

Спершу про суть спору. Компанія «ДІПІ ФОРВАРДІНГ» надавала замовнику «АЗОВТЕХГАЗ» послуги великотоннажних транспортних засобів, будівельних машин і механізмів. Підставою слугував договір № ВППТ 0264/21 від 1 грудня 2021 року. Виконавець стверджував, що надав послуг на 550 314 грн, а отримав лише 90 000 грн. Різницю – 460 314 грн основного боргу – він і просив стягнути.

Тут одразу важливий контекст. Обидві компанії працювали в Маріуполі. Війна та тимчасова окупація міста позбавили сторони доступу до офісів і архівів. Тому до суду потрапили копії договору та актів здачі-приймання послуг, а не оригінали.

За правилами статті 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг виконавець зобов’язується надати послугу, а замовник – оплатити її. А стаття 903 цього ж кодексу додає: оплата має відбутися в розмірі та в строки, визначені договором. Тобто якщо послуги реально надані, замовник не може просто мовчки їх не оплачувати.

У справі фігурували сім актів на загальну суму 550 314 грн. Два з них – на 171 930 грн і 98 340 грн – підписані обома сторонами. Ще п’ять актів, на суми від 43 620 до 78 498 грн, підписав лише виконавець. Саме ці п’ять документів і стали каменем спотикання.

Перша інстанція – Господарський суд Одеської області – 19 липня 2023 року позов задовольнила повністю. Суддя зібрав докупи підписані акти, подорожні листи, банківську виписку з частковою оплатою. І зробив висновок, що докази позивача більш вірогідні, ніж заперечення відповідача. Оце і є «баланс ймовірностей» у дії.

Апеляція пішла іншим шляхом. Південно-західний апеляційний господарський суд 20 лютого 2024 року рішення скасував і в позові відмовив. Логіка була такою: немає оригіналів договору і двох підписаних актів, відповідач сумнівається в копіях, отже, ці докази до уваги брати не можна. А решта актів підписана лише виконавцем, тому вони теж не доводять факт надання послуг.

Ось тут і криється головна процесуальна помилка. Апеляційний суд послався на частину 6 статті 91 Господарського процесуального кодексу України. Мовляв, якщо оригінал не подано і хтось сумнівається у копії, такий доказ суд відкидає.

Але річ у тім, що позивач прямо заявив: оригінали є у відповідача. Та сама стаття дозволяє учаснику справи вказати, що оригінал перебуває в іншої особи. Тоді наслідок неподання оригіналу до нього не застосовується. Верховний Суд підкреслив: у апеляції не було підстав викидати копії договору та двох підписаних актів.

І це лише початок. Апеляція так і не з’ясувала, чи заперечував відповідач сам факт надання послуг, їх обсяг чи вартість. А за частиною 4 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, якщо у відзиві немає чіткої незгоди з якоюсь обставиною, заперечувати її пізніше вже не можна. Цей момент суд апеляції проігнорував.

Чесно кажучи, найцікавіше тут – як працює стандарт «вірогідність доказів». Стаття 79 Господарського процесуального кодексу України пояснює: обставина вважається доведеною, якщо докази на її підтвердження більш вірогідні, ніж докази на спростування. Оцінює це суд за власним внутрішнім переконанням.

До речі, цей стандарт з’явився в процесі не так давно. 17 жовтня 2019 року набув чинності закон, який змінив назву статті 79 з «Достатність доказів» на «Вірогідність доказів». Різниця суттєва: раніше питали, чи «вистачає» доказів, а тепер – чия версія переконливіша.

Тут не йдеться про пошук «ідеального» доказу. Суд зважує версії. Коли одна сторона каже «я надав послуги», а інша лише ставить копії під сумнів, не пояснюючи, що конкретно не так, суд має порівняти ці позиції. І пояснити, чому обрав одну з них. Як думаєте, чи достатньо відповідачу просто заявити «не вірю»?

За загальним правилом статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона доводить ті обставини, на які посилається. А стаття 13 цього ж кодексу додає: хто не вчинив потрібних процесуальних дій, той несе ризик наслідків. Простіше кажучи, якщо відповідач просто каже «не вірю копіям», але не пояснює, що саме в них не так, цього може бути замало.

Верховний Суд звернув увагу ще на одну показову деталь. У справі є банківська виписка, з якої видно, як «АЗОВТЕХГАЗ» 8 лютого 2022 року перерахував 90 000 грн. Призначення платежу пряме: «оплата за услуги по договору №0264/21 от 01.12.21». Це вагомий слід того, що договір існував і сторони його виконували. Однак апеляція залишила цю виписку поза увагою, коли писала про відсутність доказів виконання договору.

Схожа історія з податковими накладними. Апеляційний суд заявив, що немає доказів їх реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних. Але самі роздруківки накладних він до ладу не дослідив: чи стоять там відмітки податкової, чи ні. Тож висновок вийшов передчасним.

Ще один докір Верховного Суду стосувався актів, підписаних лише виконавцем. Позивач пояснював, що замовник ухилявся від їх отримання та розгляду. Апеляція цей аргумент взагалі не оцінила. А за статтями 86 і 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення має бути законним, обґрунтованим і містити оцінку кожного аргументу.

Окремо варто сказати про межі касації. Касаційний суд не переоцінює докази і не встановлює нові факти. Стаття 300 Господарського процесуального кодексу України чітко окреслює його повноваження: він перевіряє лише правильність застосування права. Тому виправляти фактичні прогалини апеляції Верховний Суд не міг і мусив повернути справу.

Практика Європейського суду з прав людини, яку українські суди застосовують на підставі Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», додає сюди ще один важливий акцент. Право вважається ефективним лише тоді, коли аргументи сторін насправді «заслухані», тобто ретельно вивчені судом.

Касаційну скаргу «ДІПІ ФОРВАРДІНГ» задовольнили частково. Постанову апеляції скасували, а справу № 916/436/23 передали на новий розгляд до Південно-західного апеляційного господарського суду.

Для бізнесу ця справа – наочний урок про змагальність і тягар доказування. Втрата частини документів через обставини, які від вас не залежали, ще не означає автоматичного програшу. Суд зобов’язаний оцінити всі докази разом і пояснити, чому одні приймає, а інші відкидає. Саме цього і вимагає стандарт «вірогідність доказів» у господарському процесі.

Консультація адвоката – записатися

Exit mobile version