Вірогідність доказів – це не просто юридичний термін із Господарського процесуального кодексу України, а реальний інструмент, який може переламати хід справи. І постанова Верховного Суду від 25 червня 2020 року у справі № 924/233/18 – яскраве тому підтвердження. Уявіть: ви поставили товар, а покупець не доплатив майже чотири мільйони гривень. Ви йдете до суду, а там вам кажуть – видаткові накладні оформлені з недоліками, тож у позові відмовлено. Знайома ситуація? Саме так сталося з кооперативом, який постачав молоко на Старокостянтинівський молочний завод.
Що трапилося між постачальником і покупцем
Сільськогосподарський виробничий кооператив «Перший національний виробничий кооператив» (згодом його замінило ТОВ «Органік Сідс») у 2016 році уклав договір поставки молока з ДП «Старокостянтинівський молочний завод». Протягом лютого-листопада 2017 року постачальник відвантажив продукції на понад 141 мільйон гривень. Покупець же, за підрахунками позивача, не доплатив близько 3,3 мільйона гривень основного боргу. А з урахуванням пені, 3% річних та інфляційних втрат загальна сума позову сягнула 3 935 558 гривень.
Здавалося б, усе просто: є договір, є поставки, є часткова оплата, є залишок боргу. Але не все так однозначно. Справа розтягнулася на роки, пройшла три інстанції, у ній навіть призначали судову економічну експертизу, яка так і не дала відповідей через брак матеріалів.
Чому суди першої та апеляційної інстанцій відмовили позивачу
Господарський суд Хмельницької області, а за ним і Північно-західний апеляційний господарський суд, вирішили: позивач не довів наявності боргу. Логіка була приблизно такою.
Видаткові накладні за вересень, жовтень і листопад 2017 року не містили підписів і печатки відповідача. А це, на думку судів, означало – немає належно оформленого первинного документа. Все інше не має значення. Крім того, ціна продукції в цих накладних не збігалася з ціною, узгодженою в протоколі погодження договірної ціни. Тобто формально – суцільні нестиковки.
До того ж суди відхилили інші докази позивача. Товарно-транспортні накладні та приймальні квитанції, мовляв, містять зведені відомості, з яких неможливо виокремити поставки саме за спірним договором – адже між сторонами існували й інші договірні відносини. Податкові накладні – взагалі не первинні документи. Акти звірки розрахунків теж відкинули: мовляв, це не документи, що фіксують зміст договору. Коротше кажучи, суди підійшли до справи гранично формально: немає ідеально оформленої «первинки» – немає боргу. І на цьому поставили крапку.
Що сказав Верховний Суд
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду подивився на ситуацію інакше. І ось тут у гру вступає та сама вірогідність доказів – стандарт, закріплений у статті 79 Господарського процесуального кодексу України.
Нагадаю: з жовтня 2019 року в ГПК України діє правило, за яким обставина вважається доведеною, якщо докази на її підтвердження є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Тобто суд більше не шукає «достатність доказів» у якомусь абсолютному вимірі. Він зважує, чия позиція переконливіша. Це той самий «баланс ймовірностей», який давно застосовує Європейський суд з прав людини.
Верховний Суд звернув увагу на кілька принципових помилок, яких припустилися попередні інстанції.
Перша і, мабуть, найважливіша: не можна обмежуватися лише оцінкою видаткових накладних. У справі були й інші документи – приймальні квитанції, сформовані самим відповідачем, спеціалізовані товарні накладні форми № 1-ТН (МС), підписані обома сторонами, оборотно-сальдові відомості, акти звірки. І що найцікавіше: у приймальних квитанціях відповідача кількість прийнятого молока виявилася навіть більшою, ніж у спірних видаткових накладних позивача. Наприклад, за вересень 2017 року позивач заявив про поставку 1 182 894 кг, а приймальна квитанція відповідача відображала аж 1 671 059 кг.
Друга помилка: суди проігнорували власні документи відповідача. Адже ДП «Старокостянтинівський молочний завод» сам подав до матеріалів справи видаткові накладні за жовтень і листопад 2017 року – підписані, з печатками, з посиланням на той самий договір. І кількість товару в них збігалася з тією, що фігурувала в непідписаних накладних позивача. Різнилися лише ціни – у відповідача вони були нижчими й узгоджувалися з протоколом.
Третя помилка: суди не дослідили обставини реального руху товару. А це, між іншим, ключове питання. Бо згідно з Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», господарська операція – це не просто папірець, а реальний рух активів. Верховний Суд наголосив: навіть якщо первинні документи мають дефекти, сторони можуть доводити факт поставки іншими доказами. Суд зобов’язаний оцінювати всю сукупність доказів, а не вихоплювати окремі недоліки. Керуючись статтею 86 Господарського процесуального кодексу України, жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили.
І четверте: суди так і не з’ясували, чи відображалися спірні поставки в податковому обліку обох сторін. Чи реєстрував позивач податкові накладні? Чи включав їх відповідач до свого податкового кредиту? Це ж пряма вказівка на те, визнавав покупець факт отримання товару чи ні. Адже якщо підприємство включило податкову накладну до податкового кредиту – воно тим самим підтвердило реальність операції.
Чому ця постанова важлива для бізнесу
Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу № 924/233/18 на новий розгляд. Але головне навіть не результат конкретної справи, а правові висновки, які тепер працюватимуть у всіх аналогічних ситуаціях.
Ось що варто взяти на озброєння.
Стандарт вірогідності доказів, запроваджений у Господарському процесуальному кодексі України, означає: ваша позиція має бути просто переконливішою за позицію опонента. Це не кримінальний процес із його «поза розумним сумнівом». Тут працює «баланс ймовірностей». І це величезний плюс для позивачів, які раніше програвали через суто формальні підстави.
Якщо ваші видаткові накладні неідеальні – це ще не вирок. Збирайте всі доступні докази: товарно-транспортні накладні, приймальні квитанції контрагента, листування, акти звірки, податкову звітність обох сторін. Усе, що свідчить про реальність господарської операції. Суд має оцінити цю сукупність, а не шукати формальний привід для відмови.
І ще один практичний момент: уважно ставтеся до документів, які виходять від вашого ж контрагента. У справі № 924/233/18 приймальні квитанції, сформовані самим відповідачем, фактично свідчили проти нього. Парадокс, але саме документи покупця підтверджували: молоко він отримав, причому в обсягах навіть більших, ніж заявляв позивач. Тому варто аналізувати не лише власну документацію, а й ту, що походить від іншої сторони.
Крім того, зверніть увагу на акти звірки. Верховний Суд чітко вказав: підписаний бухгалтером акт звірки може бути доказом визнання боргу, якщо він підтверджується первинними документами. Раніше суди часто відкидали такі акти з порогу.
Справи про стягнення боргу за договорами поставки – одні з найпоширеніших у господарських судах. І дуже часто каменем спотикання стають саме недоліки в оформленні первинних документів. Постанова Верховного Суду у справі № 924/233/18 чітко сигналізує: формальний підхід більше не працює. Якщо товар реально перемістився від продавця до покупця, якщо це підтверджується сукупністю доказів – борг має бути сплачений, а не списаний через бюрократичні дрібниці. І саме вірогідність доказів як стандарт доказування стає тим інструментом, який допомагає суду побачити за паперами реальний рух товарів і грошей.