Виселення колишнього члена сім’ї з будинку – це завжди болюча історія, в якій переплітаються юридичні норми, людські долі та фундаментальні права. Уявіть: ви успадкували будинок, розлучилися, а колишня дружина продовжує там жити роками. Ви хочете переїхати туди з новою сім’єю, але місця обмаль – усього дві кімнати на 30 квадратних метрів. Що каже закон?
Саме таку справу нещодавно переглядав Верховний Суд, і його висновки варто знати кожному, хто опинився в подібній ситуації.
Що сталося: історія конфлікту
ОСОБА_1 отримав у спадок житловий будинок від тітки. Ще раніше, у 1991 році, він одружився, але у 2013-му шлюб розірвали. Після розлучення колишня дружина залишилася проживати в цьому будинку. Чоловік же переїхав в інше село, де жив із новою жінкою.
Навесні 2024 року він вирішив повернутися до свого будинку разом із цивільною дружиною. І тут виникла проблема. Будинок крихітний – дві житлові кімнати загальною площею 30,4 кв. м, одна з яких прохідна. Жити там утрьох – це, м’яко кажучи, незручно. Не кажучи вже про те, що між колишнім подружжям склалися неприязні стосунки.
Власник попросив екс-дружину знайти інше житло й добровільно виїхати. Пройшло понад пів року – вона не зрушила з місця. Більше того, у жовтні 2024 року її навіть зняли з реєстрації. Але фізично вона продовжувала жити в будинку, створюючи власнику перешкоди. Тоді чоловік пішов до суду.
Позиція першої та апеляційної інстанцій
Міжгірський районний суд відмовив у позові. Апеляційний суд це рішення залишив без змін. Логіка була такою.
По-перше, суди послалися на статтю 156 Житлового кодексу Української РСР. Вона каже: припинення сімейних відносин із власником не позбавляє колишнього члена сім’ї права користуватися житлом. Це прямо передбачено законом.
По-друге, відповідачка прожила в будинку понад 10 років. Іншого житла вона не має – принаймні так вирішили суди з наявних у справі матеріалів. За таких умов тривале проживання, незалежно від правового режиму нерухомості, дає підстави вважати будинок її житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Ну а по-третє, суди не побачили доказів того, що жінка чинить перешкоди власнику. Тож позбавлення її права на житло визнали невиправданим втручанням у приватне життя.
Чим аргументував власник у касації
Чоловік подав касаційну скаргу, і його аргументи заслуговують на увагу. Він наголошував: будинок – його особиста власність, отримана в спадок. Після розірвання шлюбу минуло вже понад 11 років. За цей час колишня дружина не вжила жодних заходів, щоб отримати власне житло.
Крім того, він послався на практику Верховного Суду в аналогічних справах. Зокрема, на постанову Великої Палати у справі №447/455/17, де суд визнав: Житловий кодекс УРСР 1983 року не відображає реалій сьогодення. Пріоритет мають норми Цивільного кодексу України – сучаснішого й логічнішого регулятора.
Власник також нагадав про статтю 406 Цивільного кодексу України. Вона передбачає, що сервітут – право користування чужим майном – може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника за наявності обставин, що мають істотне значення. А що може бути істотнішим за потребу власника самому жити у своєму будинку?
Що вирішив Верховний Суд
Касаційний суд частково задовольнив скаргу, скасував постанову апеляційного суду й направив справу на новий розгляд.
Чому? Бо апеляція не виконала головного – не зважила баланс інтересів.
Суд наголосив: у цій справі конкурують два фундаментальні права. З одного боку – право колишньої дружини на повагу до житла за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З іншого – право власника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Задоволення позову – це втручання у право на житло відповідачки. Але відмова в позові – це втручання у право власності позивача. І просто сказати «хай живе, бо більше ніде» недостатньо. Треба оцінити, чи не покладає така відмова на власника надмірний тягар.
Апеляційний суд навіть не спробував розібратися з кількома принциповими питаннями. Чи справді в будинку неможливо проживати двом сім’ям одночасно? Чи є у відповідачки реальна альтернатива – наприклад, житло батьків або фінансова можливість винайняти квартиру? Чи відповідає втручання у право на житло легітимній меті захисту власності? Чи дотримано принцип пропорційності?
Без відповідей на ці запитання рішення про відмову у виселенні колишнього члена сім’ї є передчасним.
Про сервітут і чому він важливий
Тут важливий момент, який часто випадає з поля зору. Право колишнього члена сім’ї жити у вашому будинку – це за своєю суттю особистий сервітут. Так визначає стаття 405 Цивільного кодексу України. Він виникає, коли людина вселяється як член сім’ї власника, і припиняється, коли підстави для нього зникають.
Розірвання шлюбу саме по собі ще не припиняє сервітут автоматично – це правда. Але воно точно змінює статус людини з «члена сім’ї» на «колишнього члена сім’ї». А далі вступає в дію частина друга статті 406 ЦК України, яка дозволяє власнику вимагати припинення сервітуту через суд.
Саме цей механізм і запустив позивач. І Верховний Суд чітко дав зрозуміти: за певних умов – зокрема, коли власник створив нову сім’ю, а житло об’єктивно мале для спільного проживання – припинення права користування може бути цілком виправданим.
До речі, у нещодавній справі №382/2035/23 Верховний Суд уже ставав на бік власника в дуже схожій ситуації. Там колишня дружина теж продовжувала жити в будинку екс-чоловіка, створивши нову сім’ю. Суд визнав: небажання власника ділити дах із колишньою дружиною та її новим чоловіком – це «зрозуміло й передбачувано».
Що це означає на практиці
Ця постанова – не остаточне рішення у справі, а лише вказівка апеляційному суду переглянути її з урахуванням усіх обставин. Але сформульовані в ній підходи вже можна брати на озброєння.
Якщо ви власник і хочете, щоб колишній член сім’ї звільнив ваше житло, не покладайтеся лише на те, що «шлюб розірвано». Готуйте докази. Покажіть, що спільне проживання неможливе через розмір приміщення, неприязні стосунки або нові сімейні обставини. Доведіть, що ви самі потребуєте цього житла і що відмова у виселенні покладе на вас непропорційний тягар.
Крім того, зверніть увагу на позицію Європейського суду з прав людини, яку процитував Верховний Суд. У справі «BILYAVSKA v. UKRAINE» ЄСПЛ розкритикував практику українських судів, коли ті механічно застосовують застарілі норми Житлового кодексу 1983 року, навіть не намагаючись оцінити баланс інтересів за Цивільним кодексом України.
І пам’ятайте: у таких спорах немає автоматичних переможців. Суд щоразу має шукати крихкий баланс між двома однаково важливими цінностями – правом на житло і правом власності. І від того, наскільки переконливо ви цей баланс обґрунтуєте, залежить дуже багато.