Витрати на правову допомогу – це те, що хвилює кожного потерпілого, який найняв адвоката для захисту своїх інтереів у кримінальному провадженні. Ви платите гроші, проходите через усю процедуру, а потім суд закриває справу через закінчення строів давноті – і ваші витрати нібито «зависають у повітрі». Чи справді це так? Велика Палата Верховного Суду розібралася з цим питанням у постанові від 17 червня 2020 року (справа №598/1781/17), і її висновки варто знати кожному.
Що сталося у справі
Історія доволі буденна. У червні 2017 року між двома чоловіками на вулиці села Бутин Тернопільської області виник конфлікт через майновий спір. Словесна перепалка закінчилася тим, що один ударив іншого кулаком в обличчя. Без тілесних ушкоджень, але з фізичним болем – тобто злочин, передбачений частиною 1 статті 126 Кримінального кодексу України.
Справа дійшла до суду, але рухалася нешвидко. Минуло більше двох років – строк, визначений статтею 49 Кримінального кодексу України для злочинів невеликої тяжкості. У липні 2019 року Збаразький районний суд ухвалив рішення: обвинуваченого звільнити від кримінальної відповідальності через закінчення строків давності, а провадження закрити.
Потерпілий тим часом подав заяву про стягнення витрат на правову допомогу в розмірі 15 200 гривень. І ось тут почалося найцікавіше.
Суд першої інстанції залишив цю заяву без розгляду. Аргумент? По-перше, немає обвинувального вироку – а отже, начебто й підстав для стягнення немає. По-друге, потерпілий не надав доказів сплати коштів «у встановленому законом порядку». Апеляційний суд додав: мовляв, питання розподілу судових витрат ухвалою суду взагалі не передбачене статтею 372 Кримінального процесуального кодексу України.
Чому строки давності – це безумовна підстава
Тут важливий момент, який часто викликає обурення в потерпілих. Стаття 49 Кримінального кодексу України говорить: якщо з дня вчинення злочину минули визначені строки – особу звільняють від відповідальності. І це правило безумовне.
Іншими словами, суд не зобов’язаний враховувати, чи помирився обвинувачений із потерпілим, чи відшкодував шкоду, чи розкаявся. Закінчилися строки – все, підстава для звільнення є.
Представник потерпілого намагався довести, що обвинувачений разом із захисником навмисно затягували процес. Мовляв, судові засідання постійно відкладалися, і строки спливли саме через ці зловживання. Однак Велика Палата Верховного Суду чітко розмежувала: відкладення засідань за клопотаннями сторін – це не ухилення від слідства чи суду. Ухилення – це коли особа переховується, змінює місце проживання, і правоохоронці змушені її розшукувати. У цій справі місце перебування обвинуваченого було відоме, а причини відкладень суд визнавав поважними.
Тож із застосуванням статті 49 КК усе законно – касаційна скарга в цй частині задоволенню не підлягала.
Процесуальні витрати і цивільний позов – не одне й те саме
А от що стосується витрат на правову допомогу, то Влика Палата зробла кілька принципових роз’яснень. І вони справді варті уваги.
По-перше, треба чітко розуміти різницю. Процесуальні витрати виникають у зв’язку із самим кримінальним провадженням – це гроші, витрачені учасниками на дорогу, експертиз, перекладачі, і, звісно, на адвоката. А шкода, завдана злочином, – це вже матеріально-правова категорія: зламаниий паркан, викрадене майно, моральні страждання.
Ці два поняття регулюються різними главами Кримінального процесуального кодексу України. Глава 8 – процесуальні витрати. Глава 9 – цивільний позов. І змішувати їх не варто.
Велика Палата наголосила: витрати на правову допомогу не є збитками, які можна стягнути через цивільний позов. Вони повинні бути розподілені судом у межах того самого кримінального провадження, під час якого й виникли.
Ухвала чи вирок – чи є різниця?
Це, мабуть, наголовніший висновок усієї постанови. Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що стягати процсуальні витрати можна лише обвинувальним вироком. А раз вироку нема – нема й компенсації.
Велика Палата Верховного Суду з таким підходом не погодилася. І аргументувала просто: частина 1 статті 126 Кримінального процесуального кодексу України прямо каже – суд вирішує питання процесуальних витрат у вироку або ухвалою. Тобто закон не обмежує форму судового рішення.
Суд повинен розподілити процесуальні витрати в будь-якому рішенні, яким завершується розгляд справи по суті. Чи то обвинувальний вирок, чи то ухвала про закриття провадження у зв’язку зі звільненням від відповідальності – значення не має.
Коли суд звільняє особу за строками давності, він однаково вирішує цілии комплекс питань: що з запобіжним заходом, що з речовими доказами, і – що з процесуальними витратами. Це логічно, чесно кажучи. Бо інакше потерпілий опиняється в абсурдній ситації: його право на компенсацію витрат залежить не від суті справи, а від того, як саме назвати фінальний документ – «вирок» чи «ухвала».
Що робити, якщо суд «забув» про ваші витрати
І тут постає практичне запитання: а як бути, якщо суд першої інстанції вже ухвалив рішення, але питання витрат на правову допомогу проігнорував? Скасовувати все рішення через це?
Велика Палата відповіла чітко: невирішення питання про розподіл процесуальних витрат не є істотним порушенням вимог Кримінального процесуального кодексу України. Воно не впливає на кваліфікацію діяння, на доведеність винуватості чи призначення покарання. А отже, не може бути єдиною підставою для скасування судових рішень.
Але це не означає, що потерпілий залишається беззахисним. Є інший шлях – і він значно простіший.
Відповідно до частини 5 статті 534 Кримінального процесуального кодексу України, процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень, вирішує суддя суду першої інстанції. Тобто потерпілий може повторно звернутися з клопотанням про розподіл процсуальних витрат до того самого суду, який виніс ухвалу. І цього разу суд зобов’язаний розглянути питання по суті – стягнути витрати або мотивовано відмовити, а не залишати заяву без розгляду.
Це важливий практичний механізм. Коли вам кажуть: «Вибачте, але вироку немає, тому нічого не отримаєте», – ви маєте повне право послатися на позицію Великої Палати і вимагати вирішення питання ухвалою.
Кілька слів про докази
Корисно знати й інший аспект. Суд першої інстанції відмовив потерпілому ще й через те, що той не надав «належних» доказів оплати послуг адвоката – мовляв, немає підтвердження, що гроші пройшли через рахунки юрконсультації з усіма обов’язковими відрахуваннями.
Хоча Велика Палата прямо не заглиблювалася в цей бік справи, сам факт такого аргументу – привід замислитися. Якщо ви розраховуєте на компенсацію витрат на правову допомогу, подбайте про документи заздалегідь: договір із адвокатом, квитанції, банківські виписки, акти виконаних робіт. Усе, що підтверджує факт оплати та її розмір. Суд не здогадуватиметься – йому потрібні папери.
Це рішення Великої Палати Верховного Суду у справі №598/1781/17 остаточне й оскарженню не підлягає. Воно зафіксувало просту, але надзвичайно важливу ідею: форма судового рішення не повинна бути перешкодою для захисту майнових прав потерпілого.