Коли ви виграєте справу в суді, цілком логічно розраховувати, що опонент компенсує вам витрати на професійну правничу допомогу. Але чи завжди суд стягує всю суму, зазначену в договорі з адвокатом? Саме це питання стало ключовим у справі № 910/10833/25, яку нещодавно розглянув Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду.
Історія почалася з позову прокуратури до ТОВ «Лігон Сервіс». Йшлося про земельну ділянку на вулиці Березняківській у Києві – прокурор вимагав усунути перешкоди в користуванні нею, скасувати рішення держреєстратора та повернути ділянку територіальній громаді. Три вимоги, об’єднані в одному позові.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні всіх трьох вимог. Апеляція, навпаки, позов задовольнила повністю. Тоді ТОВ «Лігон Сервіс» подало касаційну скаргу – і тут почалося найцікавіше.
Верховний Суд частково задовольнив скаргу компанії: скасував постанову апеляції, але лише щодо однієї з трьох вимог позивача. Рішення про скасування держреєстрації права власності на нежитлову будівлю площею 586,4 кв.м залишили в силі. А от решта вимог – постанова апеляційного суду встояла. Іншими словами, компанія виграла лише частково: одну вимогу з трьох.
Після цього ТОВ «Лігон Сервіс» подало заяву про ухвалення додаткового рішення – просило стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суді касаційної інстанції. Сума – 16 000 гривень. Фіксований гонорар, погоджений між компанією та адвокатом Баховським М.М., чий професійний стаж – понад 16 років.
Прокурор із таким розрахунком не погодився. У своїх запереченнях він наголосив: заявлена сума суттєво завищена, вона не відповідає критеріям «реальності» та «розумності». До того ж представник компанії, всупереч вимогам Господарського процесуального кодексу України, не долучив детального опису наданих послуг із розрахунком.
Ось тут і постало головне питання: чи зобов’язаний суд присуджувати всю суму гонорару, якщо сторони домовилися про фіксований розмір оплати? І чи є відсутність детального опису робіт фатальною для вимоги про відшкодування?
Давайте розберемо, якими нормами керувався Верховний Суд. Насамперед це статті 123, 126 та 129 Господарського процесуального кодексу України. Стаття 126 визначає: розмір витрат на професійну правничу допомогу встановлюється за умовами договору з адвокатом. Але – і це ключовий момент – суму можна зменшити, якщо вона неспівмірна зі складністю справи, витраченим часом, обсягом послуг і ціною позову.
Крім того, стаття 129 Господарського процесуального кодексу України зобов’язує суд оцінювати, чи справді витрати були необхідними, чи є їхній розмір обґрунтованим і пропорційним предмету спору. Іншими словами, домовленість між клієнтом і адвокатом – це одне, а розподіл витрат між сторонами процесу – зовсім інше.
Саме цю позицію послідовно відстоює і Європейський суд з прав людини. У рішенні «Лавентс проти Латвії» від 2002 року ЄСПЛ наголосив: відшкодовуються лише ті витрати, які справді були необхідними і становлять розумну суму. А в справі «Схід/Захід Альянс Лімітед проти України» суд додав: витрати мають бути фактичними, неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.
Повертаючись до нашої справи. Верховний Суд звернув увагу на важливий нюанс: адвокат і клієнт уклали додаткову угоду з фіксованим гонораром – 16 000 гривень. Це не погодинна оплата, де вартість залежить від кількості витрачених годин. Фіксований гонорар означає, що конкретний перелік виконаних робіт не впливає на суму – сторони домовилися про тверду ціну за результат.
Тут варто згадати позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21. Суд наголосив: розмір гонорару визначається виключно за погодженням адвоката з клієнтом, і суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» це підтверджує. Неврахування судом договірних умов щодо порядку обчислення гонорару суперечило б принципу свободи договору.
І ще один важливий висновок Великої Палати: відсутність у детальному описі робіт відомостей про витрачений час – не перешкода для відшкодування, якщо гонорар фіксований. Надмірний формалізм тут недоречний. Головне – довести факт надання послуг, їхній зв’язок зі справою та співмірність.
У справі № 910/10833/25 адвокат справді виконав конкретну роботу: склав і подав касаційну скаргу, сформував заяву про відеоконференцію, подав заяву про розподіл судових витрат. Суд визнав: фіксований гонорар у 16 000 гривень за цей обсяг послуг є обґрунтованим, співмірним і відповідає критеріям розумності.
Але далі спрацював принцип пропорційності. Касаційну скаргу компанії задовольнили лише частково – щодо однієї вимоги з трьох. А за правилами частини 4 статті 129 ГПК України, коли позов задоволено частково, витрати на професійну правничу допомогу розподіляються пропорційно задоволеним вимогам.
Ось вам і математика: 16 000 гривень ділимо на три, отримуємо 5 333,33 гривні. Саме стільки й присудив суд. Решту вимог заяви залишили без задоволення.
Колегія суддів у складі Могила С.К. (головуючий), Волковицької Н.О. та Случа О.В. ухвалила: стягнути з Дніпровської окружної прокуратури міста Києва на користь ТОВ «Лігон Сервіс» 5 333,33 гривні.
Чесно кажучи, ця справа – хороша ілюстрація того, як працює принцип «платить той, хто програв, але рівно настільки, наскільки програв». Часткова перемога означає часткове відшкодування. Жодних винятків.
Для бізнесу, який судиться, це важливий сигнал: укладаючи договір із адвокатом на фіксований гонорар, варто пам’ятати, що суд оцінюватиме не лише сам факт витрат, а й те, наскільки успішним був результат у справі. Якщо ви виграли лише третину вимог – логічно розраховувати приблизно на третину компенсації ваших витрат на професійну правничу допомогу.
Ну і наостанок. Суд ще раз підтвердив: фіксований гонорар – це легітимний спосіб визначення вартості послуг адвоката. Відсутність погодинного розрахунку чи детального хронометражу роботи не стане підставою для відмови у відшкодуванні. Але от пропорційність – це вже зовсім інша історія, і саме вона в цій справі зіграла вирішальну роль.