Site icon Лук'янчиков Олег Адвокат

Визначення місця проживання дитини: чому думка сина не стала вирішальною для Верховного Суду

Vyznachennya mistsya prozhyvannya dytyny

Коли батьки розлучаються, визначення місця проживання дитини часто перетворюється на справжню війну, де кожен переконаний у власній правоті. Саме така історія лягла в основу справи № 619/4208/21, яка дійшла до Верховного Суду і завершилася постановою від 24 липня 2024 року. Суд сказав своє остаточне слово: діти залишаються з матір’ю. Але шлях до цього рішення був аж ніяк не простим.

Давайте розберемося, що ж сталося у цій родині і які аргументи переважили.

Як усе починалося

Подружжя одружилося у 2012 році. У шлюбі народилися двоє синів. Здавалося б, звичайна сім’я. Але у 2021 році стосунки між батьками остаточно зіпсувалися, і мати звернулася до суду – просила визначити місце проживання дітей разом із нею.

Батько у відповідь подав зустрічний позов. Його позиція: діти повинні жити з ним. Мовляв, мати не має стабільного заробітку, зловживає алкоголем, залишала дітей уночі без нагляду. А він – матеріально забезпечений, створює всі умови для синів.

Раптове зникнення

Тут важливий момент. У жовтні 2021 року батько повідомив матері, що забере дітей з навчальних закладів і привезе додому. Вона не заперечувала. Але додому діти не потрапили.

Батько залишив їх у себе і більше не повертав. На дзвінки матері відповідав, що діти самі не хочуть з нею розмовляти. Молодшого сина матері вдалося повернути ненадовго, але вже у грудні батько забрав його просто з дитячого центру – без попередження, без згоди матері.

З того часу мати місяцями не знала, де перебувають її діти. Вона зверталася до поліції, до органів опіки. Навчальні заклади повідомляли, що хлопчики не відвідують заняття, а батько причин не пояснює.

Коли працівники служби у справах дітей намагалися перевірити умови проживання дітей за адресою, яку вказав батько, їм просто не відчиняли дверей. Жодного разу.

Що кажуть діти і чи завжди це вирішальний аргумент

На судовому засіданні старший син сказав, що хоче жити з батьком. Пояснив це просто: «Мама нас не годує і не одягає, а тато годує й одягає». Але коли суд запитав, чому він не любить маму, хлопчик так і не зміг відповісти.

Молодший син під час зустрічі з матір’ю плакав і притискався до батька, відмовляючись навіть дивитися в її бік.

Здавалося б, усе зрозуміло: діти обрали батька. Але суд подивився на це інакше.

Колегія суддів звернула увагу на те, що діти не бачили матір місяцями. Батько свідомо створював перешкоди для їхнього спілкування. Державний виконавець кілька разів фіксував: у будинку горить світло, у вікні видно людей, але двері не відчиняють. А коли зустріч усе-таки відбулася, діти відмовилися спілкуватися з матір’ю.

І ось тут криється ключовий юридичний висновок. Відповідно до статті 171 Сімейного кодексу України, згода дитини на проживання з одним із батьків не є абсолютною для суду. Особливо коли ця згода суперечить справжнім інтересам дитини.

Чесно кажучи, ситуація виглядала так: діти тривалий час перебували під виключним впливом батька та його родичів. У таких умовах їхня думка про матір просто не могла бути об’єктивною. Суд це побачив і врахував.

А що зі звинуваченнями у домашньому насильстві

Батько активно наполягав: мати вчиняла домашнє насильство щодо дітей – і психологічне, і фізичне. Але доказів цьому в матеріалах справи не виявилося.

Натомість було встановлено, що подружжя влаштувало сварку прямо в школі, на очах у старшого сина. Вчителі розповіли, що батьки тягнули дитину кожен до себе, не реагуючи на зауваження поліції. Хлопчик тремтів і нервував. Протокол про адміністративне правопорушення склали на обох.

Тобто ніхто з батьків не був ангелом. Але систематичного домашнього насильства з боку матері суд не встановив.

Чому Верховний Суд підтримав матір

Котелевський районний суд, а за ним і Полтавський апеляційний суд, вирішили: діти мають жити з матір’ю. Батько подав касаційну скаргу, але Верховний Суд залишив попередні рішення без змін.

Ось що стало вирішальним.

По-перше, мати з народження дітей опікувалася ними: водила до лікарів, займалася навчанням, брала активну участь у шкільному житті. У дитячому садку підтвердили: молодшого сина завжди приводила й забирала мати.

По-друге, батько самочинно змінив місце проживання дітей. Більше того – він навіть не повідомляв школу про причини відсутності старшого сина. Тим часом мати регулярно цікавилася успішністю дитини.

По-третє, суд звернув увагу, що вихованням дітей, поки вони жили з батьком, фактично займалася бабуся. При цьому вона ще й доглядала за хворим чоловіком, який потребував сторонньої допомоги.

І найголовніше: поведінка батька під час судового розгляду. Він приводив дітей на засідання в режимі відеоконференції – попри пряму заборону суду. Дозволяв старшому синові робити зауваження суддям, по суті, повторюючи слова батька. А коли суд зробив йому зауваження, ОСОБА_2 просто вийшов із відеозв’язку.

Така поведінка, за висновком Верховного Суду, свідчила про намагання батька маніпулювати дітьми й чинити на них тиск.

Кілька слів про правову основу

Стаття 161 Сімейного кодексу України каже: коли батьки не можуть домовитися, з ким житиме дитина, спір вирішує суд. Враховується ставлення кожного з батьків до своїх обов’язків, особиста прихильність дитини, її вік, стан здоров’я та інші важливі обставини.

Але є ще й стаття 3 Конвенції про права дитини, яка вимагає, щоб у всіх рішеннях щодо дітей першочергова увага приділялася їхнім найкращим інтересам.

Саме це і зробив суд у справі № 619/4208/21 – поставив інтереси дітей вище за бажання кожного з батьків.

Верховний Суд окремо наголосив: визначення місця проживання дитини з одним із батьків не позбавляє іншого батьківських прав. Батько має право й обов’язок брати участь у вихованні синів. І обоє батьків мають це усвідомлювати. Дітям потрібні і мама, і тато – а не війна між ними.

Консультація адвоката – записатися

Exit mobile version