Визнання договору укладеним у судовому порядку – тема, яка здається вузькою та технічною. Але за нею стоять цілком реальні ситуації: ви направляєте контрагенту проект договору, він частково не згоден, перемовини затягуються, а ваші опори чи інше майно тим часом використовуються без жодної оплати. Знайомо? Саме такий спір дійшов до Верховного Суду у справі № 921/256/25, і рішення, яке ухвалила касація, варте вашої уваги.
Давайте розберемося, що сталося і чому ця постанова змінює правила гри для всіх, хто зобов’язаний укладати договори в силу закону.
Суть конфлікту: опори, дроти і небажання платити
АТ «Тернопільобленерго» володіє опорами повітряних ліній електропередавання. АТ «Укртелеком» розміщує на цих опорах проводи проводового мовлення. Користується, простіше кажучи, чужим майном для своїх потреб. Без жодної оплати – щойно попередній договір закінчився.
Раніше між компаніями діяв договір № 792/6161712-413/23, укладений наприкінці 2023 року. Але 31 грудня 2024 року строк його дії сплив. «Тернопільобленерго» одразу запропонувало укласти новий договір – з платою 10 грн за одну опору на місяць. Розрахунок базувався на Методиці визначення плати за доступ до елементів інфраструктури об’єкта електроенергетики.
«Укртелеком» погодився не з усім. Компанія попросила звузити перелік населених пунктів – мовляв, послуги радіомовлення надаються далеко не скрізь, а утримання мереж і так збиткове. Крім того, відповідач вимагав прибрати з проекту кілька пунктів: про відшкодування збитків за самовільне використання опор, про штрафи та про обов’язок власника відшкодовувати шкоду за пошкодження технічних засобів зв’язку.
Сторони обмінялися листами, протоколами розбіжностей, новими редакціями додатків – але договір так і не підписали. Тоді «Тернопільобленерго» звернулося до суду з позовом про визнання договору укладеним у своїй редакції.
Що сказали суди першої та апеляційної інстанцій
Перша інстанція та апеляція відмовили в задоволенні позову. Логіка була простою – навіть занадто простою. Сторони не досягли згоди щодо істотних умов договору. А раз немає згоди – немає і підстав визнавати договір укладеним. Крапка.
Формально начебто все правильно. Але є нюанс, і він виявився вирішальним.
Коли закон прямо передбачає обов’язковість укладення договору, суд не може просто розвести руками і сказати: «Ну, ви не домовилися, тому йдіть звідси». Бо весь сенс звернення до суду в такій ситуації якраз і полягає в тому, щоб суд цей спір вирішив – зокрема, визначив, які саме умови відповідають закону, а які ні.
Позиція Верховного Суду: головні аргументи
Верховний Суд скасував обидва рішення і відправив справу на новий розгляд. І ось що важливо зрозуміти з тексту постанови.
По-перше, Суд нагадав базову річ: право власника інфраструктури вимагати укладення договору з доступу прямо передбачено статтею 14 Закону України «Про доступ до об’єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж». Це не просто побажання чи декларація – це законодавчо закріплена можливість.
По-друге – і це, мабуть, ключовий момент усієї постанови – суди не можуть відмовляти у визнанні договору укладеним лише тому, що сторони не погодили якісь істотні умови. Саме для цього й існує процедура судового розгляду переддоговірних спорів. Суд повинен дослідити аргументи обох сторін, оцінити запропоновані редакції спірних пунктів і визначити, які з них відповідають закону, а які суперечать типовій формі, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України № 853.
Більше того, Верховний Суд підкреслив: законодавець не просто продублював в одній статті загальні положення про укладення договору. У статті 14 Закону № 1834 закріплено дві різні конструкції. Перша – обов’язковість укладення договору в силу закону та право власника вимагати цього, зокрема в судовому порядку. Друга – укладення договору в загальному порядку за умови досягнення згоди щодо істотних умов. Це різні механізми, і змішувати їх не можна.
Інакше виникає абсурдна ситуація: обов’язок укласти договір є, а реалізувати його через суд неможливо, бо одна зі сторін просто не погоджується з будь-якою умовою. Такий підхід, за словами Суду, нівелює весь сенс судового захисту і відкриває шлях для зловживань.
Які правові позиції проігнорували нижчі суди
Касація навела цілий ланцюжок власних попередніх висновків, які суди нижчих інстанцій залишили поза увагою. Зокрема, постанову об’єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.09.2020 у справі № 916/1423/18. Там Суд уже чітко висловлювався: визнання договору укладеним – це належний спосіб захисту в переддоговірних спорах, і відмова з формальних підстав тут неприпустима.
Крім того, Суд послався на статті 648 та 649 Цивільного кодексу України. Вони якраз і регулюють ситуацію, коли договір укладається на підставі правового акта, обов’язкового для сторін. Розбіжності, що виникають при укладенні такого договору, вирішуються судом – це пряма норма закону, а не чиєсь тлумачення.
Так само Суд нагадав про статтю 187 Господарського кодексу України, яка передбачає розгляд судом спорів, що виникають при укладанні договорів, обов’язкових у силу закону.
Додаткове рішення теж скасоване
Окремо варто згадати долю додаткової постанови апеляційного суду від 30.03.2026. Нею з «Тернопільобленерго» стягнули 20 000 грн витрат на правничу допомогу на користь «Укртелекому». Оскільки основне рішення скасоване, додаткове автоматично втрачає силу – це усталена практика Верховного Суду. Тож і ці 20 000 грн поки що «підвішені»: питання розподілу витрат вирішуватиметься за результатами нового розгляду.
Що це означає для вас
Якщо ви власник інфраструктури, якою хтось користується без договору – ця постанова точно у вашому арсеналі. Вона підтверджує: ви можете не просто просити укласти договір, а й вимагати цього через суд. І суд зобов’язаний розглянути спір по суті, а не відмахнутися формальним «ви не домовилися».
До речі, Верховний Суд окремо зазначив: якщо ваше майно використовують без договору, ви не позбавлені права подати окремий позов про стягнення безпідставно збережених коштів за статтями 1212–1214 Цивільного кодексу України. А також – у визначених законом випадках – демонтувати технічні засоби, розміщені на ваших об’єктах без правових підстав. Це передбачено пунктом 6 частини першої статті 14 Закону України «Про доступ до об’єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж».
Це потужний важіль. Бо одне діло – роками вести перемовини про умови договору, і зовсім інше – розуміти, що паралельно контрагент може отримати позов про стягнення плати за весь період фактичного користування. А це вже зовсім інша мотивація сідати за стіл переговорів.
Що буде далі
Справу № 921/256/25 передано на новий розгляд до Господарського суду Тернопільської області. Тепер цьому суду доведеться не просто констатувати наявність чи відсутність згоди між сторонами, а реально дослідити: які умови договору відповідають закону та Правилам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 853, а які є надмірними чи суперечать типовій формі. І на основі цього ухвалити рішення – яким саме має бути договір між обленерго та телекомунікаційною компанією.
Чесно кажучи, це той випадок, коли касація не просто «скасувала – відправила на новий розгляд», а дала чіткий сигнал усій судовій системі: формальний підхід у переддоговірних спорах більше не проходить. Особливо коли йдеться про договори, укладення яких є обов’язковим у силу закону.