Коли йдеться про визнання фізичної особи недієздатною, люди часто опиняються в безвихідному становищі. Уявіть: ваша близька людина після кількох інсультів втратила пам’ять, не впізнає рідних, не може себе обслуговувати. Ви йдете до суду, щоб отримати опікунство й нарешті допомогти. А суд… повертає заяву, бо ви не додали медичних довідок, яких фізично не можете дістати. Саме така ситуація стала предметом розгляду Верховного Суду у справі № 569/4466/23. І рішення, яке ухвалила касаційна інстанція, серйозно змінює правила гри.
Що сталося: син, мати і чотири інсульти
У березні 2023 року чоловік звернувся до Рівненського міського суду із заявою про визнання фізичної особи недієздатною. Йшлося про його матір – жінку, яка у 2022 році перенесла чотири інсульти та мікроінфаркт. Наслідки виявилися катастрофічними: вона повністю втратила пам’ять і логіку мислення, майже не розмовляла, не усвідомлювала, що відбувається навколо.
Син просив суд призначити судово-психіатричну експертизу, визнати матір недієздатною та призначити його опікуном. Здавалося б, усе логічно. Але суд першої інстанції пішов іншим шляхом.
Спочатку заяву залишили без руху. Від заявника вимагали надати докази хронічного, стійкого психічного розладу: виписки з історії хвороби, довідки про перебування на обліку в психіатричних закладах тощо. Чоловік пояснив, що єдиним реальним доказом у його ситуації може бути лише висновок експерта – і він якраз просив цю експертизу призначити. Документів немає, бо мати після інсультів відмовляється йти до лікарів, сімейний лікар виїхав за кордон, а інші медики просто не володіють потрібною інформацією.
Суд ці пояснення не переконали. У квітні 2023 року заяву визнали неподаною та повернули. Апеляційний суд це рішення підтримав.
Чому суди помилилися: логіка Верховного Суду
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду подивилася на ситуацію інакше. І ось тут починається найцікавіше.
Річ у тім, що справи про визнання фізичної особи недієздатною розглядаються в порядку окремого провадження. А це – зовсім інший процесуальний режим. У звичайному позовному провадженні діє принцип змагальності: кожна сторона сама збирає докази й подає їх разом із позовом. Не подав – сам винен.
Але в окремому провадженні, як наголосив Верховний Суд, положення про змагальність (стаття 12 Цивільного процесуального кодексу України) та межі судового розгляду (стаття 13 ЦПК України) не застосовуються. Натомість частина друга статті 297 ЦПК України прямо дозволяє суду за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Суд тут не пасивний арбітр, а активний учасник процесу, зобов’язаний сприяти у з’ясуванні обставин справи.
І ключовий момент: частина третя статті 297 ЦПК України, яка описує вимоги до заяви про визнання особи недієздатною, не містить вимоги подавати докази разом із заявою. Достатньо викласти обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад. Докази можна буде зібрати пізніше – і суд має в цьому допомогти.
Тому посилання судів на частину другу статті 83 ЦПК України (мовляв, позивач зобов’язаний подати докази разом із позовною заявою) було визнане помилковим. Верховний Суд чітко сказав: ця норма не має застосовуватися до випадків подання заяви про визнання фізичної особи недієздатною.
Що це означає для звичайної людини
Давайте перекладемо цю юридичну логіку на мову життєвих ситуацій. Коли ваша мати після інсульту лежить удома й не здатна навіть назвати своє ім’я, ви не можете просто взяти її за руку й повести до психіатра за довідкою. Вона, можливо, не розуміє, куди й навіщо її ведуть. А психіатр, своєю чергою, не завжди готовий прийти додому – особливо коли формально пацієнтка не стоїть у нього на обліку.
Саме про цей глухий кут говорив заявник у справі № 569/4466/23. І Верховний Суд його почув. Суд визнав, що вимагати від людини доказів, які вона об’єктивно не може отримати, а потім повертати заяву через відсутність цих доказів – це і є той самий надмірний формалізм, якого не повинно бути в правосудді.
Крім того, суд касаційної інстанції послався на практику Європейського суду з прав людини (зокрема, згадавши справу DIYA 97 v. UKRAINE) та на власні попередні правові позиції щодо розумності як фундаментальної засади приватного права.
Практичний висновок: що робити, якщо ви опинилися в подібній ситуації
По-перше, не бійтеся подавати заяву про визнання фізичної особи недієздатною навіть без повного пакету медичних документів. Закон не вимагає від вас неможливого.
По-друге, максимально детально опишіть у заяві всі обставини: що саме сталося з людиною, як хвороба вплинула на її поведінку, чому ви не можете отримати медичні довідки. Це створить для суду ту саму «достатню обґрунтованість», яка дозволить призначити судово-психіатричну експертизу.
По-третє, одразу заявляйте клопотання про призначення експертизи. Як слушно зауважив заявник у цій справі, саме висновок експерта і стане головним доказом хронічного психічного розладу. Це абсолютно легітимний процесуальний хід.
І нарешті: якщо суд першої інстанції все ж поверне вашу заяву через відсутність доказів – посилайтеся на позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 30 листопада 2023 року у справі № 569/4466/23. Ця постанова є остаточною і створила чіткий орієнтир для всіх судів нижчих інстанцій: у справах окремого провадження формальні вимоги до доказів не повинні блокувати доступ до правосуддя. Особливо коли йдеться про захист людини, яка вже не може захистити себе сама.
Колегія суддів під головуванням В. І. Крата скасувала ухвалу Рівненського міського суду та постанову Рівненського апеляційного суду, а справу направила до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження. Тобто тепер заява сина проходить той самий початковий етап, де її мають розглянути по суті, без штучних процесуальних бар’єрів.
