Визнання кредиторських вимог у справі про неплатоспроможність – це не формальність, а серйозний судовий фільтр. І рішення Верховного Суду від 6 травня 2026 року у справі № 902/122/25 ще раз це підтвердило. Кредиторка намагалася стягнути з боржниці 1,4 мільйона гривень за договором позики, однак пройшла через три судові інстанції – і в підсумку залишилася ні з чим. Чому так сталося? Давайте розбиратися.
У чому суть історії
У березні 2025 року Господарський суд Вінницької області відкрив провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи. Боржниця звернулася до суду, аби пройти процедуру реструктуризації боргів. Як і передбачає Кодекс України з процедур банкрутства, кредиторів повідомили – і ті почали подавати заяви з грошовими вимогами.
Однією з таких кредиторок стала жінка, яка заявила, що ще в грудні 2022 року позичила боржниці 1 400 000 гривень. На підтвердження – договір позики та розписка, обидва датовані 6 грудня 2022 року. Гроші, за її словами, так і не повернули. У грудні 2024-го вона навіть надіслала письмову вимогу про повернення боргу – але безрезультатно.
Здавалося б, усе очевидно. Договір є, розписка є, борг не погашено – визнавайте вимоги і вносьте до реєстру. Саме так і зробив суд першої інстанції у липні 2025 року: визнав грошові вимоги кредиторки в повному обсязі – 1 400 000 гривень основного боргу плюс судовий збір.
Але був нюанс. Усі документи до суду подали в копіях. І це зіграло вирішальну роль.
Коли інший кредитор сумнівається
У справі був ще один кредитор. Він мав до боржниці власні претензії – понад 700 тисяч гривень боргу, підтверджені судовим рішенням ще з 2018 року. І саме цей кредитор активно заперечував проти визнання кредиторських вимог на 1,4 мільйона.
Його аргументи зводилися до простого, але вбивчого питання: а чи реальна ця позика взагалі? Чи не є вимоги фіктивними, створеними спеціально під процедуру неплатоспроможності, щоб розмити голоси інших кредиторів?
Суд першої інстанції, замість того щоб витребувати оригінали документів у самої кредиторки, пішов іншим шляхом. Він з власної ініціативи надіслав запит до податкових органів, аби перевірити фінансову спроможність позикодавиці. Отримав відповідь, яка начебто підтверджувала наявність доходів – і визнав вимоги.
Апеляційний суд спочатку залишив це рішення без змін. Та в грудні 2025 року Верховний Суд скасував постанову апеляції й направив справу на новий розгляд.
Чому? Бо апеляційний суд не перевірив як слід якість поданих копій, не з’ясував спосіб їх одержання, не дослідив внутрішню узгодженість цих документів з іншими матеріалами справи. А головне – відхилив доводи іншого кредитора про можливу фіктивність вимог, не надавши їм належної правової оцінки.
Другий раунд – і зовсім інший результат
При новому розгляді Північно-західний апеляційний господарський суд підійшов до справи значно ретельніше. У січні 2026 року він ухвалив нове рішення – у визнанні кредиторських вимог відмовити повністю. І скасував обидві ухвали суду першої інстанції в частині, що стосувалася цієї кредиторки.
Що ж змінилося? Апеляційний суд звернув увагу на кілька важливих речей.
По-перше, кредиторка так і не долучила до заяви податкову звітність за 2021 рік. А посилання на цю звітність, між іншим, містилося прямо в тексті договору позики – мовляв, кошти отримані саме з доходів, задекларованих у тій звітності. Дивна ситуація: посилатися на документ, але не показувати його суду.
По-друге, жодних інших доказів фінансової спроможності надати позику в розмірі 1,4 мільйона гривень кредиторка теж не надала. А це сума, погодьтеся, не з тих, що зберігають під матрацом.
По-третє – і це ключове – оригінали договору позики та розписки так і не пред’явили суду першої інстанції. Лише копії. Причому інший кредитор відкрито ставив під сумнів їхню відповідність оригіналам.
Спроба реабілітуватися – запізно
Кредиторка спробувала виправити ситуацію вже під час нового апеляційного розгляду. Її представник приніс до суду оригінали договору, розписки й податкової декларації. Але суд ці документи не прийняв.
Причина проста й сувора водночас. Господарський процесуальний кодекс України встановлює чітке правило: докази, не подані до суду першої інстанції, приймаються апеляцією лише у виняткових випадках. Сторона має довести, що не могла подати їх раніше з об’єктивних причин.
У нашому випадку таких причин просто не існувало. Договір і розписка були складені ще у 2022 році, декларація – теж давній документ. Вони фізично існували весь цей час. Чому їх не показали одразу, під час розгляду в першій інстанції? Пояснень суд не отримав. А без пояснень – жодних винятків.
Підвищений стандарт – це не примха, а необхідність
Тут важливий момент, який варто запам’ятати кожному, хто стикається з процедурами банкрутства фізичних осіб. У справах про неплатоспроможність діє підвищений стандарт доказування. І це не просто красиві слова.
Кодекс України з процедур банкрутства покладає на кредитора обов’язок не просто заявити про вимоги, а підтвердити їх бездоганними доказами. Якщо інші кредитори висловлюють мотивовані сумніви – планка піднімається ще вище. Самого договору позики й розписки може виявитися недостатньо. Особливо коли це лише копії.
Що ще потрібно? Документальне підтвердження джерел походження коштів. Докази реальності фінансової операції. Все, що переконає суд: ця позика справді мала місце, а не є паперовою фікцією для створення контрольованої заборгованості в процедурі неплатоспроможності.
Верховний Суд у своїх попередніх рішеннях неодноразово наголошував: суд у справі про банкрутство має детально перевіряти підстави виникнення грошових вимог, їх характер, розмір і момент виникнення. Це не формальна реєстрація всього, що принесли кредитори, а справжній судовий контроль. І цей контроль стає особливо пильним, коли йдеться про договори позики між фізичними особами.
Що вирішив Верховний Суд цього разу
6 травня 2026 року Верховний Суд розглянув касаційну скаргу кредиторки й залишив її без задоволення. Постанова апеляційного суду від 29 січня 2026 року залишилася в силі.
Ключові аргументи касаційної інстанції зводяться до кількох принципових позицій.
Стаття 91 Господарського процесуального кодексу України каже: якщо подано копію документа, а інша сторона чи суд ставить під сумнів її відповідність оригіналу – такий доказ не береться до уваги. Це імперативна норма. Жодного простору для маневру.
Крім того, Верховний Суд підтвердив законність відмови у прийнятті оригіналів на стадії нового апеляційного розгляду. Кредиторка не навела жодних об’єктивних причин, чому ці документи не можна було подати раніше.
І ще одне: колегія суддів зауважила, що висновки апеляції про недостатність доказів – це результат оцінки, здійсненої в межах дискреційних повноважень суду. Касація не має права втручатися в таку оцінку й переоцінювати докази.
Практичний урок
Ця справа – яскравий приклад того, як не варто готувати заяву з кредиторськими вимогами. Якщо ви позичили значну суму і розраховуєте на визнання кредиторських вимог у процедурі неплатоспроможності боржника – подбайте про бездоганний пакет документів заздалегідь. Не після того, як суддя насупився, а ще до подання заяви.
Оригінали договору й розписки мають бути готові до пред’явлення суду в першій же інстанції. Джерела походження коштів варто підтвердити податковими деклараціями, банківськими виписками, іншими документальними свідченнями. І все це подається одразу – потім може бути запізно.
Бо інакше ваша кредиторська заява ризикує повторити долю тієї, що розглядалася у справі № 902/122/25. А 1,4 мільйона гривень – сума надто серйозна, щоб втратити її через неуважність до процесуальних вимог і звичайну людську звичку відкладати важливе на потім.
