Визнання заповіту недійсним через психічний стан людини – тема, яка рано чи пізно зачіпає майже кожну родину, де є літні родичі. Уявіть собі ситуацію: жінка понад двадцять років доглядала стареньке подружжя, купувала продукти й ліки, оплачувала лікування. А коли настав час спадкування, раптом виявилося, що останні заповіти складені зовсім не на неї.
Саме такий сюжет ліг в основу справи № 755/7546/17. Постанову в ній Верховний Суд ухвалив 03 травня 2022 року. Це рішення стало фінальною крапкою в багаторічному спорі про квартиру та справжню волю літньої жінки.
З чого все почалося
Усе почалося просто й водночас дуже показово. Подружжя у 2006 році склало заповіти на користь жінки, яка ними опікувалася. Родичі про це знали й не заперечували, бо бачили, скільки сил вона вкладає в догляд. Згодом чоловік помер, а в його дружини почали прогресувати психічні розлади. Вона лікувалася в психоневрологічній лікарні, погано орієнтувалася в часі та просторі.
І ось тут з’явилися нові документи. У березні 2014 року жінка склала заповіт на двох малолітніх дітей одного з відповідачів. А в квітні 2016 року – ще один заповіт, уже на самого відповідача. Того ж дня між ними уклали ще й спадковий договір.
Варто на секунду зупинитися й пояснити, що це за документ. За спадковим договором одна сторона бере на себе обов’язки: купувати продукти, ліки, платити комуналку, прибирати квартиру. А після смерті другої сторони отримує право власності на її майно. Тобто це не просто заповіт, а ціла угода із зустрічними зобов’язаннями.
Позивачка, яка роками доглядала подружжя, пішла до суду. Її вимога була простою: визнати ці документи недійсними, бо спадкодавиця не розуміла, що підписує.
Що вирішили суди
Дніпровський районний суд міста Києва у квітні 2021 року позов задовольнив. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Головним доказом стала посмертна судово-психіатрична експертиза. Вона підтвердила: на момент підписання всіх спірних документів жінка страждала на стійкий хронічний психічний розлад і не могла керувати своїми діями.
Відповідач із таким поворотом не погодився й подав касаційну скаргу. Він наполягав, що суди не врахували практику Верховного Суду, не призначили повторну експертизу та пропустили позовну давність. Окремо вказував, що до справи не залучили орган опіки та піклування, хоча йшлося про інтереси його малолітніх дітей.
Що каже закон про такий стан
На сцену виходить стаття 225 Цивільного кодексу України. Вона передбачає: якщо дієздатна людина вчинила правочин у момент, коли не усвідомлювала значення своїх дій або не могла ними керувати, такий правочин можна визнати недійсним. Це і є правова основа для визнання заповіту недійсним.
Загалом правочин – це будь-яка дія людини, спрямована на набуття, зміну або припинення прав. І заповіт, і спадковий договір – це правочини. Тому до них застосовуються загальні правила про недійсність, зокрема й стаття 225 ЦК України.
Ключовий момент: йдеться не про людину, яку офіційно визнали недієздатною. Стаття 225 ЦК України працює якраз у тих випадках, коли людина формально дієздатна, але в конкретний момент перебувала у стані, що позбавляв її змоги розуміти свої дії. Це може бути тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння чи важке захворювання.
Для суду важливо встановити саме момент вчинення правочину. Якщо експертиза підтверджує абсолютну неспроможність особи розуміти значення своїх дій, підстави для визнання заповіту недійсним є. Про це Верховний Суд говорив і раніше, зокрема в постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц.
Чому касація не спрацювала
Верховний Суд перевірив доводи відповідача і не знайшов підстав скасовувати рішення. Посилання на інші справи не допомогли, бо в кожній із них обставини були іншими. Десь спадкодавець чітко усвідомлював свої дії, десь не було доказів психічного розладу. Тут же експертиза була категоричною, і експерт підтвердив її висновок у засіданні.
Щодо повторної експертизи суд пояснив просто: перша експертиза не була неповною чи неясною, тож підстав призначати ще одну не було. Висновок, який подав відповідач від своїх експертів, суди теж вивчили, але оцінили його в сукупності з іншими доказами. І перевагу віддали саме судовій експертизі.
Окремо відповідач надав висновок експертів Державної установи «Центр психічного здоров’я і моніторингу наркотиків та алкоголю». Ті експерти також визнали, що жінка мала психічні розлади та зловживала алкоголем, але дійшли висновку, що вона могла розуміти свої дії. Суд пояснив, що такий висновок не зобов’язаний переважати над судовою експертизою. Оцінка доказів – це справа судів першої та апеляційної інстанцій.
Ще відповідач скаржився, що позивачка та її представник зловживали процесуальними правами. Однак застосування заходів процесуального примусу – це право, а не обов’язок суду. Це прямо випливає зі статей 144 та 214 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий керує ходом засідання і може зупинити промовця, якщо той виходить за межі справи чи повторюється.
Позовна давність виявилася не пропущеною. Позивачка дізналася про порушення свого права в лютому 2017 року, а до суду звернулася в травні того ж року. У трирічний строк, встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України, вона вклалася.
Орган опіки та піклування залучати не було потреби. Діти відповідача не набули жодних прав на спірне майно, а їхні інтереси представляв батько. До того ж матір дітей брала участь у справі як третя особа. Тож формальна вимога про обов’язкову участь такого органу не спрацювала.
Практичний урок для читачів
Справа № 755/7546/17 нагадує про річ, яку часто ігнорують: заповіт – це не просто папірець, а свідоме волевиявлення. Якщо є сумніви щодо психічного стану людини на момент підписання, суд може призначити посмертну експертизу. Саме вона часто стає вирішальним доказом у спорах про визнання заповіту недійсним.
До речі, варто розуміти різницю між заповітом і спадковим договором. Заповіт за статтею 1233 ЦК України – це особисте розпорядження на випадок смерті. А спадковий договір за статтею 1302 ЦК України – це вже двостороння угода, де набувач бере на себе обов’язки догляду й у разі смерті відчужувача отримує майно.
Посмертна експертиза призначається, коли сама людина вже не може підтвердити свій стан. Експерти вивчають медичні картки, історії хвороб, показання свідків. Чим більше збережених документів, тим точнішим буде висновок.
Якщо ви опинилися в схожій ситуації, збирайте докази не відкладаючи: медичну документацію, свідчення лікарів, будь-які записи про стан людини. Саме вони стануть основою для експертизи, яка врешті й вирішує такі спори.
Суд у цій справі ще раз підтвердив: воля людини, яка не розуміла значення своїх дій, не може вважатися справжньою. А отже, і правочин, вчинений у такому стані, не має юридичної сили.
